Читать онлайн
Історичні Буйди Львова. Філософські казки. Двірнича Cпілка (збірник)

Нет отзывов

Олександр Фільц-Павенцький
Історичні буйди Львова
Філософські казки
Двірнича спілка

Історичні буйди Львова

Сенсації: про походження назви «Львів» і «Галичина»

Декілька слів про абсолютно сенсаційну актуальність запропонованої істеричної розвідки. Її результати, лише тепер, на початку нового, ІІІ тисячоліття, дають нам змогу розпочати вповні обґрунтовану дискусію про походження назв «Львів», а також «Галичина».

Отож, немилосердна плутанина, породжена істериками за багато століть, призвела до прикрих непорозумінь, серед яких чи не найболючішим було абсолютно згубне і безповоротно прикре походження назви «Львів» та його герба. Іншою, не менш несправедливою напівправдою є однобоке відношення до назви «Галичина», нібито пов’язане з племенами галлів?! Хибні уявлення про ці назви, що увійшли в саму серцевину львівсько-галицького самовизначення, могли б законсервувати філософію нашого мізерно-провінційного всесвіту до кінця існування людства, якби не знайдена у королівському архіві Львова частина середньовічних літописів. Вона складається з двох частин, які будуть викладені у пристосованому для нинішнього читача усучасненому мовному варіанті.

І. Львів

«…Надійшов час, і король Данило, аби простягнути у вічність свою королівську мудрість, надумав закласти нову столицю. Був у нього потаємний дорадник, ім’я котрого Данило-король велів стерти з усіх пергаментів, і мав він на таке не лише право, але й свої резони. Отож, кажуть, що саме той радник без імені виготовив для короля Данила спочатку гербову печатку для міста, котре мали збудувати так, аби у ньому правив Лев, перший син Данила. На печатці тій було написано у верхній половині – місто для Лева – LEO POLIS; у нижній половині була справжня назва самого міста, що увікопомнила перемогу Данилового королівства над Золотою Ордою. У центрі печатки відлили Лева, що підпирає браму, як двоякий знак: королівської влади над містом і правонаступництва королівства за сином Данила – княжичем Левом. А що надумав будувати Данило не просто місто, а нову столицю, яка мала знайти своє місце точнісінько у самому центрі Європи, то написано було на тій печатці так: Porta EUropae GEOgraphica et Triumphata, чи ж бо просто – „Тріумфальні ворота посередині Европи“. Умістити всі слова ці на печатці було можна, таж вигляду гарного воно не мало. І тоді радник короля Данила заховав справжню і повну назву нового столичного міста за скороченим акронімом: P.EU.GEO.T. Відтоді нова столиця золоторогого королівства була ознаменована коротким і гарним йменням PEUGEOT, або „Славне місто у воротах Європи під знаком Лева“. Так і записали у книгах – „PEUGEOT“ або „Polis Leonis – стольне місто золоторогого королівства, зведеного там, де діляться води усіх рік руських на північ і на південь, а могутність світу – на захід і на схід…“» (P.EU.GEO.T, Manuscripta Leopoliensia, A.D. MMVIII).

На цьому можна було б істеричну частину завершити, якби не два нез’ясовані питання: чому король Данило наказав стерти з усіх документів ім’я свого радника-герольда? І куди поділася оригінальна печатка з першим гербом Львова?

Відповідь на них була знайдена випадково (як, зрештою, відбувається з усякою істеричною правдою). В анналах невеликого середньовічного замку поблизу Фігейрасу (нині – готельно-ресторанного закладу) було знайдено такий запис: «У 1849 році смута і жорстокість у Франції досягли апокаліптичного виміру (dimention apocaliptique). Аби зберегти себе і свої родини, знатні сім’ї шукали схову і виправдання у своєму походженні (origine genealogique). Відкупитись або сховатись від найнебезпечнішої приналежності до французької родовитої аристократії не вдавалось нікому, а тому всяк на свою можливість шукав таку приналежність уневажнити. Одна з сімей, походженням з таммерінгів, переховуючись у старому помісті, знайшла у погребі, заваленому алхімічним безладом (chaos alchemique), потаємний сховок, в якому лежало дві печатки з гербом і написами та невеликий пергамент. Одна з печаток була майстерно (tres artistrique) вирізьблена у бурштині, а друга – відлита у золоті. В центрі печатки був зображений прямостоячий лев, що верхніми лапами впирався у відкіс порталу, а з обох його боків філігранний напис: „Rex Leopoiliеnsis“. У верхній частині печатки стояло „Polis leonis“, а у нижній, під левом – „P.EU.GEO.T“.» Остання абревіатура була незрозумілою, але звучала гарно та загадково, а крім того, мала явне відношення до якоїсь незнаної королівської сім’ї. Позаяк у французьких анналах такої не значилося, то потомки таммерінгів вирішили присвоїти собі цю печатку і нею захиститися: мовляв, ось є доказ нашого не французького знатного походження. Так вони вирішили тому, що невеликий пергамент, до якого дві печатки у бляшаних футлярах були прикріплені жовто-блакитним (і майже не вицвілим) шнуром, був списаний невідомим шрифтом. А це означало, та ще й беззаперечно, що походження печаток є не лише невідомим, але й звідкись зі сходу. Серед кліру сім’я швидко знайшла знавця давньокириличного алфавіту, і пергамент прочитали.

Там була описана історія дорадника короля Данила Золоторогого (Галицького), для якого він (цей дорадник), на ім’я Афанізій, виготовив герб для нового столичного міста. Але він, Афанізій, вчасно дізнався про приховані наміри короля Данила. Той задумав знищити свого радника, щойно печатки з гербом нової столиці будуть у його королівських руках, – аби ніхто не знав, хто насправді був володарем імені міста. І тоді він, Афанізій, утік так далеко і заховав себе так надійно, що жодна королівська сила ні могутнього Данила, ні його лінивого сина Лева не змогла його досягти. З собою він забрав обидві печатки, які відновити у їхній первозданній красі і величі ніхто не зміг.

Оселився він на півдні Франції, перейменував себе в Абеля, а родове прізвисько прийняв таке, аби печатка засвідчувала його шляхетне походження, – PEUGEOT. А що слово це легко читалося на французький манір, а саме ПЕЖО, то цим усі недоречності його появи у маленькому середземноморському містечку вичерпувались і не викликали ні у кого зайвого зацікавлення. Відтак, з цього часу родина, яку заклав Афанізій-Абель Пежо, стала французькою, поховавши у собі значно ширшу і глибшу історію, котру нікому не можна було зрадити.

Postscriptum primum: лише у далекому XX столітті іменита фамілія Пежо прославила назву нашого міста по усьому світу, навіть серед тих, хто про наше місто не мав ані найменшої гадки.

* * *

Отож, беручи до уваги віднайдений документ, сьогодні, хоча й із запізненням на довгі століття, маємо усі підстави покладатися на відновлену справедливість. А полягає вона у тому, що усяка істерична колізія значно багатша на таємниці і що випадковостей вона не любить. Ба більше: лише тепер ми могли б з вами зрозуміти, здавалось би, зовсім нез’ясовану для Львова експансію, яка наводнила наприкінці минулого століття наше місто. Йдеться звісно ж про маршрутні таксі «ПЕЖО» – символ новітніх часів та економічних перетворень початку ІІІ тисячоліття, названі серед людей любовно «Пижиками».

Місто Пежо, 1256–2012 рр.

ІІ. Галичина

«…Коли княжі зародки Русі, маючи пишні та багатющі землі, почали їздити у Візантій і коли узріли вони, яка розкіш правує тут, то забажали вони і собі возвеличити свої убогі поселення, аби тим прославити й себе. А що іншого вміння для самозвеличення, окрім війни, вони спочатку не мали, то року 860 на чолі з Аскольдом, а потому ще й за Олега та Ігора ходили спільним походом на Константинополь (так уже тоді називався Візантій, а нині – це Стамбул). Думали вони, що візьмуть там війною дорогі оздоби та знаки імператорської влади, а з ними й велич наймогутнішої столиці прийде у їхні князівства. Але сили княжичам-русичам на те не стало. І тоді вирішили вони, як мужі хтиві до слави, будувати самі. Та так, аби міста їхні не гіршими були, а ще кращими за Константинополь.

Відтоді на горбах Славутича (себто Дніпра) почав виростати стольний град, заснований Києм і його спритними родичами. Коли Київ-град став багатим, хитромудрі Рюриковичі привезли з Константинополя царевну Марію і оженили на ній молодого княжича Всеволода, сина Ярослава Мудрого. Тим став Київ стольним градом у рівень з іншими, і назва його стала відомою повсюдно.

А на землях західних, що пролягли аж до моря, зневажений Всеволодом київським та його братами, Ростислав, четвертий онук князя Ярослава, заснував своє могутнє князівство і переніс його столицю у Галіч. Так він зробив, аби відомстити за своє вигнання з Києва. Бо не лише стояв Галіч доладно над Дністром, а мав ще славнішу, аніж Київ, назву. Те знав Ростислав од свого діда Ярослава, названого Мудрим. Той, у свою чергу, розповідав своїм онукам усілякі історії великокняжого роду, а серед них одну, вельми прецікаву. І от яку.

Ще за часів Святославового князювання (додамо від себе, що було це у другій половині Х століття), зрозумівши, що не здолати їм Візантій, полюбили бояри не лише торгувати, а ще й потішити плоть і душу у найбагатшому місці з найбагатших – у самому серці Константинополя. Сюди, на лівий берег затоки, від злих очей захованої між горбами, а від ворогів – перечепленої грубезним ланцюгом, збиралися багатства з усій кінців ойкумени. Недарма імператори візантійські, а до них іще греки, оберігали цю затоку як запоруку процвітання. І називали її заслужено – Золотим Рогом. А купці зівсюди, що з ними втішалися бояричі руські, услід за простим людом, що усім їм прислужував, називали цю затоку за старим звичаєм персидських купців – „HALIC’“. Бо так межи собою люд іменував те місце, а не інакше (прим. автора – воно й тепер називається – Галіч, і у нинішньому Стамбулі табличку з назвою затоки Золотого Рогу знає кожен). Коли ж княжі пасинки і бояри, котрих погнали з Києва, шукали собі іншого пристанку, то знайшли вони перед самими Карпатами неприступний верх, а перед ним широку долину. Верх той омивав Дністер, а саме місце нагадувало криву затоку Золотого Рогу. Поставили вони тут мури могутні, а в них град стольний. Лише назвати не знали як. Бо хотіли мати не тільки силу і багатство, але й славу – та таку, що затьмарить усі інші міста руські, а рівною стане самому Константинополю. Тоді-то й згадали про ГАЛІЧ, що то ЗОЛОТИЙ РІГ візантійський, знаний ще з прадавніх часів персько-грецьких воєн, – імператорська ознака багатої могутності. Так і назвали вигнані з Києва княжичі своє новозбудоване місто.

Один із родовитих потомків, Ростислав, – той самий, якого вигнали брати, – з трьома синами своїми перенесли стольний град князівства у Галіч, а онук його Ярослав Осьмомисл укріпив володіння, і постало князівство врівень з Київським. Саме ж князівство перебрало назву від граду столичного, бо кращої собі бажати і не могло. Відтепер слава князівства – ЗОЛОТОРОГОГО – почала примножувалася серед сусідства незмірно.

Коли ж прийшли владарювати у Галіч Рюриковичі з коліна Романовичів, то князя Данила коронували на престол, і стали західні землі руським королівством із рогами, щоправда золотими. Ймення се уславило себе навіки у війні з монгольським ігом: бо лише Золотим Рогам стало сили спинити навалу Золотої Орди» (Manuscripta Haliciensia, A.D. MMIV).

Postscriptum secundum: Відтак, шановні читачі, розважайте добре і знайте, що істерична істина непереможна. Про нас же, золоторогих пежофілів, думайте собі тепер як хочете. Одного лиш не думайте: що до написаного можна ставитися будь-як, чи ніяк взагалі. Бо таке взагалі – неможливе.

З міста Пежо, 2012 р.