Читать онлайн
Холоднеча. Старі майстри
Холоднеча, Старі майстри
Передмова
Пророк із талантом коміка
Бернгардові виповнилося тридцять шість, коли 1967 року з'явилася перша збірка його оповідань. До книжки з непретензійною назвою «Проза» ввійшло сім творів, поміж них шедевр короткої прози письменника – оповідання «Шапка». Широка палітра і престижність часописів, у яких публікувалася більшість цих текстів перед тим, як побачили світ окремим виданням, свідчать про зацікавлення творчістю цього автора, що не згасає досі. Не забарилися й відгуки. Як скромно зазначав у розмові з журналісткою Крістою Фляйшманн сам винуватець: «На брак газетного простору нарікати не доводиться».
Позаду були навчання в «Моцартеумі», журналістська діяльність (1952–1955) у зальцбурзькій «Демократичній газеті» («Demokratisches Volksblatt») й інших періодичних виданнях, в яких Бернгард публікував судові репортажі, подорожні нотатки, рецензії на книжки, вистави, фільми. Протягом 1957–1959 років побачили світ чотири поетичні збірки письменника, роман «Холоднеча», перший і поряд з автобіографічною пенталогією та «комедією» «Старі майстри» найбільш поціновуваний твір письменника, та оповідання «Амрас» – твори про «тотальну безвихідь буття» (Ґ. Блеккер).
На час появи «Прози» Томас Бернгард устиг стати лауреатом двох літературних премій. Того самого року, що й оповідання, з'явився роман «Божевілля», який, на думку критиків, виявився слабшим за попередню «Холоднечу», що її український читач уперше отримує в перекладі рідною мовою. Наступного року в Лінці відбулася прем'єра балету «Амрас» (лібрето написав Ганс Рохельт, а музику – Антон Веберн). Бернгардове шукання себе, що невіддільне від творчих пошуків, можливо, не таке розмаїте, як в інших австрійських і німецьких письменників. Короткочасна задіяність помічником садівника і так само короткочасна спроба себе в купецькому ремеслі – два окремішні епізоди ранньої біографії поета, в яких, одначе, буде продовження, на перший погляд цілком, а назагал не таке вже і несподіване. Проте найпалкіше Бернгард шукав себе в мистецтві: актор, співак, журналіст, поет, драматург, прозаїк.
Попереду були романи, включно з автобіографічною пенталогією, дюжина театральних п'єс, театральні прем'єри, нові вшанування, які Бернгард використовував, щоби безкомпромісним чином демаскувати політичний та літературний бомонд, узвичаєності, облуду й лукавство; скандали, викликані його заявами і художніми текстами, що потрясали повоєнне австрійське суспільство до самих основ; кінець кінцем, арешт книжки.
«Проза» побудована за характерним для Бернгарда принципом, коли наратор, ведучи оповідь, зазвичай переповідає слова одного чи кількох інших оповідачів. Скільки б фігур не з'являлося, скільки б діалогів не велося, усі вони проходять через наративне сито одного-єдиного протагоніста. В цій тотальності, як і належить згідно з діалектикою життя, закладена її ж, тотальності, руйнація. Бо врешті-решт оповідач – це тільки рупор інших героїв і, безперечно, самого письменника.
Розчинення – основна тема, страх розчинення – лейтмотив Бернгардової творчості. Залагодити конфлікт між внутрішнім і зовнішнім світами означає нав'язати розмову, а якраз на це Бернгардові герої нездатні. Обранці самотини, вони жахаються спокою, аби через хвилю стрімголов тікати від товариства, громади, соціуму.
«Найчіткіше самобутність і якість Бернгардового оповідного мистецтва видно на прикладі «Шапки», яку я без зволікань назвав би шедевром сучасної німецької прози», – відгукувався невдовзі після появи книжки німецький критик Марсель Райх-Раніцкі. Перед нами розгортається небуденна історія. Оповідач, утомлений «численними інститутами Центральної Європи, що спеціалізуються на хворих людських головах», оселяється на певний час у будинку свого брата, дослідника мутацій, який вирушив у лекційне турне університетами Північної Америки, про що наукові вісники цілої Європи повідомляють з «майже застрашливим ентузіазмом». Будинок, що його брат оповідача успадкував від нещодавно померлої дружини (історії з нерухомістю – ще одна прикметна риса творів письменника), став єдиним пристанком непевної екзистенції оповідача. «Шапка» – оповідання одного героя. Постать брата – опора, на якій тримається конструкція тексту. Не можна не помітити іронії в назві професії і в називанні діяльності інститутів, від яких так утомився протагоніст. Досить було оповідачеві перебратися до братового будинку в усамітненні мальовничої місцевості, як він ожив: «…будинок був для мене такою новацією, що я віджив; моє тіло повернулося до життя, мій мозок знову спромігся на вже забуту, для здорової людини либонь сміховинну, проте для мене, хворого, далебі втішну акробатику». Герой втомлюється тоді, коли світ вислизає з тотальності його умоглядного контролю, і відновлює спокій, коли «світ знову вдається уявити звичкою». Надто прозорий, бо натяк на Артура Шопенгауера, який у творчості Бернгарда посідає не останнє місце.
Для відновлення світу як картини у власній уяві герої Бернгарда вдаються до членування, виокремлення часток з великих субстанцій. Хтось назве це шляхетно аналізом, хтось – дріб'язковістю. У Бернгарда – це спосіб оповіді і єдина можливість існування його героїв, ба навіть виправдання їхньої екзистенції: divido, ergo sum як звідна формула «cogito, ergo sum» і «divide et impera». А назагал – криза оповідальності, наративу як мовленнєвого вияву кризи універсальної картини світу, що розпадається в безперервному процесі партикуляризації. Попередники і сучасники Бернгарда шукали вихід у ненаративних мовленнєвих техніках, Бернгард рухався в протилежному від оповідної традиції напрямку, створивши антинаратив.
Природне і неприродне – одна з улюблених Бернгардових антиномій. «Упродовж тривалого часу сновигав я так межи щастям (родинним!) і лихом (державним!), межи природою і неприродністю, ціле моє дитинство зводилося до такого ходіння туди-сюди. На такому снуванні я і зростав. Одначе в цій диявольській грі гору взяла не природа, а неприродність, школа попідруч із державою, а не рідне обійстя»,[1] – звіряється протагоніст «комедії» «Старі майстри», підважуючи окцидентальну мистецьку традицію. Антиномійність – принцип існування світу, в якому оселені Бернгардові герої. Вже самі назви творів промовляють за себе: «Чи це комедія? Чи це трагедія?», «Ймовірне, неймовірне» (саме таку назву мала на початку збірка понад сотню прозових нарисів Томаса Бернгарда «Імітатор голосів»), «Комедія» як підзаголовок роману «Старі майстри» і «Катма комедії» як підзаголовок п'єси «Елізабет II», і таких референцій можна знайти значно більше. Вигадливий стиліст Бернгард уміє втягти в антиномійність явища різної вагової категорії або реалії, які б нам ніколи не спало на думку протиставляти. В оповіданні «Шапка» – це три напрями, між якими вибирає протагоніст. Ілюзіоніст Томас Бернгард створює видимість альтернативи, хоча насправді її немає.
Можливість повернутися до свого природного стану не дає протагоністові ні сподіваного спокою, ні інтелектуальної наснаги. Мозок відмовляється підкорятися волі, а з настанням темряви запопадає страх. Яуреґґ, Венґ, Хур, Паршален, Бурґау, але також Зальцбург та Інсбрук – усі ці міста та містечка, більшість яких невтаємниченому читачеві мало що скажуть, – топоси безнадії. Передусім крихітні містечка навіюють на героїв нестерпну скруху. Містечкові історії Бернгарда – оповіді про безвихідь. Завершуються вони якщо не божевіллям, самогубством чи вбивством, то бодай поглибленням екзистенційної кризи.