Читать онлайн
Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати
Стратегії життя, або Як з'їсти тістечко і далі його мати
За допомогу в підготовці книжки висловлюємо щиру подяку кіностудії TOR.
Вступ
Назву «Стратегії життя» я повторюю щоразу, коли мене запрошують прочитати лекцію – а частіше цикл лекцій – на таку широку й розпливчасту тему, як «життя».
Я вже стара людина, хоча цього й не відчуваю, і не усвідомлюю вповні. За плечима в мене – три чверті століття, тож усе найважливіше, без сумніву, вже прожито: дитинство, юність, навчання, професійна кар’єра, створення сім’ї, подорожі, політична чи громадянська активність. Нічого з вищезгаданого ще не добігло кінця, однак я вже не очікую у своєму житті жодних революційних переворотів, окрім хіба того, що рано чи пізно (краще пізно) надійде… час помирати. Оте «час помирати» і стало назвою моєї попередньої книжки, яку я вирішив продовжувати. Однак це продовження не перетвориться на «Час помирати вдруге». Тоді я писав почасти про своє життя і працю, почасти про людей, які зустрічалися мені, та про речі, що здавалися мені важливими. Сьогодні ж я у подібний спосіб читаю в різних частинах світу свої авторські лекції. Втім, чи слово «лекції» не звучить аж надто серйозно? Це більше схоже на балачки, що найчастіше ілюструються фраґментами моїх фільмів. Ці цитати з фільмів не репрезентують мене як митця – навпаки, вони руйнують той художній вимисел, що я намагаюся творити. Зрештою, я міг би використовувати на своїх лекціях приклади з чужих фільмів, але це було б негарно у відношенні до їхніх авторів, бо такі ілюстрації завдають шкоди мистецькому сприйняттю.
Зустрічі з громадськістю я сприймаю як свій обов’язок, бо, оскільки я вже висловлююсь на публіку, роблячи фільм, виступаючи на телебаченні чи на радіо, врешті-решт, пишучи час від часу різні статті, це означає, що звертаюся я до людей, а відтак, якщо вони схочуть продовжувати розмову, маю бути в досяжності – навіть якщо мушу витратити на це чималі зусилля, навіть якщо доводиться довго кудись їхати, навіть якщо є ризик, що мені не вдасться встановити контакту з геть незнайомою публікою, що, промовляючи в мікрофон у залі чергового клубу чи кінотеатру, я не зумію донести до людей того, що краще висловив би у фільмі чи статті. Тому кожна зустріч змушує мене мобілізовуватись, вимагає зусилля, являє собою певний виклик, щось мені коштує.
Попри це, зустрічаючись із публікою, я не лише виконую свій обов’язок, а й часто відчуваю справдешню радість – особливо на зустрічах із молоддю. Ці розмови часом даються мені нелегко. Чоловік я вже дуже літній (пишу це, а сам не вірю), молодь, як правило, не знає моїх фільмів, дивиться на мене як на людину зовсім чужу і перевіряє, чи варто вірити тому, що я говорю. Під час цих перевірок мені іноді ставлять важкі й безцеремонні запитання, а іноді виклично мовчать, щоб я спершу сам явив себе, і лише після цього, якщо я чимось зацікавлю, спровокую чи в чомусь переконаю, підключаються до розмови.
Більшість зустрічей відбувається вдалині від столиці, в якій я мешкаю, тому доводиться терпіти різноманітні незручності дороги, але саме ці зустрічі у невеличких населених пунктах, віддалених від центру, й бувають найцікавішими. Вони цікаві, бо тамтешні люди найчастіше висловлюються напрямець, відверто і без пози, яка в товаристві снобів із великих міст часто тяжить над усією розмовою. А найдужче в цих людях я ціную те, що говорять вони всерйоз і не намагаються спонукати мене переповідати їм якісь веселі епізоди, смішні випадки або переказувати плітки про сильних світу цього, які зустрічаються на моєму шляху і про яких я можу дещо розповісти, хоча сенсу в таких оповідках небагато.
Вдалими я вважаю такі зустрічі, на яких ми говоримо про щось усерйоз, на яких люди вголос розмірковують про життя, замислюються, що в цьому житті варто робити, а що ні. Звісно ж, однозначних відповідей я не знаю – та їх, мабуть, не знає ніхто. Кожне людське життя йде по-своєму, і немає простих рецептів, як досягти щастя. Може, тих рецептів і взагалі не існує, але варто замислюватися, розмовляти, варто спостерігати за чужими долями, щоб краще спрямувати свою власну.
На тому різноманітному досвіді, що я виніс із своїх зустрічей, я й хочу побудувати цю книжку. Будь ласка, сприймайте її легко і дещо поблажливо. Якщо хоч одна з думок, уміщених тут, буде корисна читачеві – я радітиму, що зусилля мої виявились немарними. На більше не розраховую – я ж бо знаю, як багатьох речей не знаю.
Це останнє речення прозвучало як цитата із Сократа. Мій друг, італійський письменник Рокко Фамільярі, в одній зі своїх книжок навів таку думку: «Що далі я старію, то глибше впевнююсь у своїй невпевненості». Це здається кумедним, а насправді це страшно. Нам би хотілося, щоб з віком наша впевненість у собі зростала, і вона, по суті, зростає – але й територія, яку ми силкуємося звідати нашими думками, ненастанно ширшає. Сумнів не повинен бути метою – він лише засіб, засіб підтримування нашої пильності. Коли ми перестаємо сумніватися, ми впадаємо в застій, у бездумність, у рутину. А сумніваючись надміру, ризикуємо захворіти психічно. Що ж залишається – серединний шлях, гармонія, до якої я хотів би повертатися, ділячись із вами тим невеличким багажем поглядів і суджень, у яких я доволі твердо переконаний? Пишу «доволі твердо», бо волію зберігати обережність, адже знаю: ті формулювання, що сьогодні видаються мені ледь не остаточними й беззаперечними, завтра можуть змінитися. Під впливом нового досвіду я, можливо, сформулюю свою думку інакше, подивлюся на те саме питання по-новому, вже з іншої перспективи. Допоки живий в нас розум, треба шукати кращих формулювань, намагатися щоразу краще втілювати у слова ті інтуїтивні здогади, з яких і твориться те, що по-старомодному називають життєвою мудрістю.
Щойно я вжив два слова: «погляди» і «судження», ніби прагнув надати їм великої ваги, хоча насправді я пречудово знаю, що жодної ваги вони не мають. Ось я приберіг цитату з Івана ХХІІІ, який про одного зі своїх друзів сказав: «Ми з ним були дуже близькі; якщо чесно, погляди наші різнилися, але це не мало значення».
Коли погляди не мають значення? Коли стосуються питань, на які ми дивимось по-різному, але при цьому однаково чесно шукаємо свою істину. Якщо двоє фізиків по-різному дивляться на якесь наукове питання, невже через це вони мусять розірвати свою дружбу? Ні. Фізиків я згадав, бо колись сам вивчав цю дисципліну і зберіг до неї велику симпатію та прихильність. Буває, що різниця в політичних поглядах також не має значення – за умови, що жоден з опонентів не ставить під сумнів добрих намірів другої сторони. У Польщі в мене був опонент, депутат сейму кількох скликань, який у сеймовій Комісії культури виступав проти бюджетної підтримки кінематографу. А я вважаю, що така підтримка потрібна і корисна, бо тільки завдяки державній допомозі можуть поставати більш амбітні фільми, призначені для вимогливіших глядачів, число яких не настільки велике, щоб їхня плата за квитки покрила вартість виробництва фільму. Дофінансовувати національний кінематограф заведено в усій Західній Європі. Кіно за сто років свого існування зрівнялося ранґом із театром чи музикою, а ці галузі дофінансовує кожна західноєвропейська держава. Мій опонент обстоював протилежне. Якось ми з ним випадково зустрілися в потягу – і зуміли поспілкуватися на багато загальних тем, не торкаючись того, що нас ділило.