Читать онлайн
Пригоди Олівера Твіста

Чарлз Діккенс
Пригоди Олівера Твіста

© Н. Д. Білик, передмова та примітки, 2012

© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2016

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2001

Роман про дитину та інші проблеми дорослого світу

Чарлз Діккенс є не тільки найвідомішим письменником англійської літератури ХIХ століття, але й найхарактернішим для неї. Його романістика вийшла з художньої традиції, яка сформувалась у попередньому ХVIII ст., з її типово національним колоритом. Цей колорит був породжений особливостями суспільного устрою й культурних традицій Англії і не меншою мірою англійським національним характером. Цими соціокультурними чинниками зумовлена надзвичайно розвинута побутоописовість та звичаєописовість його романів, уміння створювати рельєфні характери на побутових деталях і подробицях поведінки персонажів. Виразно виявляється у нього також схильність англійців усе оцінювати переважно з морально-етичної точки зору. А ось здатність у всьому знаходити комічний чи гумористичний зміст й подавати життя у відповідному освітленні відбиває специфіку національного характеру з його специфічним «англійським гумором». «Діккенс комфортно розмістився в англійській традиції, по-домашньому влаштувався в її чотирьох стінах… У його душі митець добре ладнав з англійцем…» – писав про Діккенса Стефан Цвейґ. Тут треба уточнити, що австрійський письменник ХХ ст. мав на увазі не тільки й не стільки англійську художню традицію взагалі, скільки художню і соціоморальну традицію певної епохи – епохи вікторіанства (названої так за ім’ям королеви Вікторії, яка правила з 1837-го по 1901 р.). Саме Діккенс став тим письменником, який найбільш повно відбив ранньовікторіанську епоху, її моральні цінності та устої, побут та звичаї, ментальність і суспільну психологію.

Слід зазначити, що, попри свою відому стриманість, у романістиці англійці емоційніші за своїх європейських сусідів, вони не схильні до чіткого аналітизму й до «наукового» підходу до людей і життя у цілому, притаманного французькому реалістичному роману. Не в останню чергу саме завдяки цьому романи англійців виглядають «людянішими», «теплішими», емоційно ближчими читачеві, що дозволяє їм не втрачати популярності й досі. Про майже безмежну владу Діккенса над читачами образно й проникливо сказала Вірджинія Вулф, знаменита англійська романістка, в словах якої неприйняття Діккенса, характерне для модерністів, поєднується з щирим захватом: «…Допоки ми перебуваємо під його чаром, цей великий геній примушує нас бачити світ, як він того воліє. Ми… забуваємо, що могли захоплюватися самотністю, з інтересом спостерігати за складним життям душі наших друзів, насолоджуватись красою природи. А залишаються у пам’яті лише дивацтва, схвильованість, гумор і причуди людських характерів; запахи, присмак і кіптява Лондона; неймовірні збіги, які стикають страшенно віддалені один від одного життя…»

Ми звикли пов’язувати творчість Діккенса з реалізмом, і її реалістичний складник справді не можна ігнорувати. Але Діккенсів реалізм не є реалізмом, який передає життя, за відомим визначенням, «у формах самого життя». В індивідуальному стилі Діккенса органічно поєднуються реалістичні й романтичні, побутові й фольклорно-міфологічні елементи. Діккенс сам підшукував ілюстраторів, їх було двоє, Фіз (Геблот Найт Браун) і Джордж Крукшенк, із них другий ілюстрував «Олівера Твіста»; з їхніми ілюстраціями виходило зібрання творів Діккенса російською мовою у 50—60-ті рр. минулого століття. Їхні ілюстрації бентежать, сприймаються не одразу – і відкривають те, що не одразу видно при читанні роману: акцентуйованість персонажів і гротескність художнього світу Діккенса.

Та є ще одна обставина, яка зумовила винятковість місця і ролі Діккенса в англійській і європейській літературі: він був першим «дорослим» письменником, який перетворив тему дитини і дитинства на одну з основних тем своєї творчості. У «дорослій» літературі діти до Діккенса майже не з’являлись, а з’явившись, надовго «не затримувались» – бо виростали. Передусім це стосується популярних у ХVIIІ ст. романів-життєписів (таких як «Том Джонс» Філдінґа чи «Родерік Рендом» і «Переґрін Пікль» Смоллетта), де відтворювалося життя протагоніста від народження до певного етапу зрілості. Виняток становить хіба що «Сповідь» Ж. Ж. Руссо з докладним відтворенням власного дитинства письменника, і не тільки подій, а й почуттів, емоційних і ментальних станів, фактів, які впливали на процес формування особистості. Проте твір Руссо не є романом у повному значенні цього слова, до того ж Діккенс, загалом, йшов іншим шляхом, тим, що торували вже згадувані англійські письменники. Та з Руссо його зближує те, що тією чи іншою мірою будівельним матеріалом для його творів про дітей були спогади про власне дитинство.

На шляху розробки дитячої теми у Діккенса є свої віхи. Першим етапним твором був «Олівер Твіст», ним відкривається ціла серія романів, написаних за його моделлю: «Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі», «Крамниця старожитностей», «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта». Діти у цих творах зображені переважно іззовні. Діккенс не стільки розкриває специфічний дитячий світ, скільки соціум через його ставлення до дитини. Вразливість дитини робить її «зручним» персонажем для Діккенса, таким, що здатний пробудити потужний емоційний відгук читачів. Центральні герої названих творів загалом багато в чому ще залишаються «маленькими дорослими», причому ідеалізованими. Вони вступають у життя з готовими моральними приписами й завжди опиняються на висоті їхніх вимог.

До геніальних прозрінь щодо сутності дитинства Діккенс ішов поступово, а твором, в якому вони втілились повною мірою, став «Девід Копперфілд». Він і є наступною важливою віхою у розробці теми дитинства. Це перший твір, який зображав дитину в усій своєрідності її внутрішнього світу. На відміну від юних героїв попередніх романів, Девід пізнає світ, а не вступає у нього з готовими знаннями, по-дитячому реагує на нього. «Це справжнє чудо психологічної прози, у літературі і до сьогоднішнього дня немає кращого зображення дитинства… Якоюсь гранню душі Діккенс залишився у своєму дитинстві. І в цьому криється секрет його життєдайної сили», – писав Дж. Б. Прістлі про цей твір. Знахідки і відкриття «Копперфілда» Діккенс розвиватиме у романі «Великі сподівання», недарма А. Свінберн, молодший сучасник Діккенса, поет, драматург і критик, назвав ці два твори «великими шедеврами-близнюками», віддаючи перевагу останньому. І це не дивно: їх розділяє десять років, за які, безсумнівно, зросли і життєвий досвід, і художня майстерність Діккенса. В обох романах наявний автобіографічний елемент, але «Великі сподівання» вільні від наміру розповісти про власне життя письменника, мають більш узагальнюючий зміст.

Діккенс майже ніколи не зображав щасливе дитинство. Виняток становить раннє дитинство Девіда Копперфілда, треба думати, через надзвичайну особистісну близькість цього персонажа до автора. Але ідилічна пора Девідового дитинства рано закінчується, і їй на зміну приходить пора тяжких випробувань. У своїй більшості Діккенсові історії про дітей – це ланцюг поневірянь маленьких страждальців у жорстокому, байдужому, а то й ворожому їм світі. Герої-діти Діккенса практично завжди сироти або напівсироти (Копперфілд, Поль Домбі), а якщо вони перебувають на утриманні родичів, то їхні опікуни або нездатні виконувати цю роль (дідусь маленької Нелл з «Крамниці старожитностей»), або не дуже охочі до неї (сестра Піпа з «Великих сподівань»).

Виходячи з такої моделі зображення дитинства, можна було б зробити висновок, що у самого Діккенса воно було сирітським чи, принаймні, нещасливим. Але це не так. Він був старшим сином і другою дитиною у великій родині, що належала до низів середнього класу (усього в родині Діккенсів народилось восьмеро дітей, двоє з них рано померли). Його батько служив дрібним чиновником в Адміралтействі (так до 1964 р. називалося військово-морське відомство Великої Британії). Походження Джона Діккенса було цілком демократичним: дідусь і бабуся по батьківській лінії були лакеєм і покоївкою, що дослужилися до посад дворецького та економки. Мати Діккенса мала дещо вищий суспільний статус: вона походила з родини чиновників, які постійно допомагали Діккенсам у працевлаштуванні. До дев’яти років його життя було звичайним життям хлопчика з благополучної буржуазної родини, а за його власними спогадами – «щасливим сновидінням, яке запам’яталося на все життя». Кумиром його дитинства був батько, «людина-свято»: веселий і легковажний, він багато часу приділяв розвагам: прогулянкам, постановкам домашніх спектаклів, відвідуванню театрів тощо, до яких залучав і старшого сина. Та була у нього й істотна вада: як містер Мікобер з «Девіда Копперфілда» (у цьому герої всі легко пізнали батька письменника), він більше витрачав, ніж заробляв. До того ж, за словами Діккенсового біографа Х. Пірсона, «пристрастя до анекдотів поєднувалось у ньому з ще більшим пристрастям до джину і віскі». Освітою майбутнього письменника займалася мати, та за домашніми клопотами для цього у неї залишалось небагато часу. Коли Чарлзу виповнилося 8 років, він пішов до школи, проте довго там навчатися йому не судилося.

Марнотратство батька призвело родину до катастрофи: Діккенси опинилися у борговій в’язниці Маршалсі (пізніше вона буде докладно зображена Діккенсом у романі «Маленька Доріт»). Боргові тюрми існували до 1864 року, до них міг потрапити будь-хто, навіть через незначний борг, і залишатися там роками – все залежало від волі кредитора; разом з годувальником за певну плату там мала змогу проживати і сім’я. Мати письменника з молодшими дітьми перебралася до в’язниці, виняток був зроблений лише для Чарлза, якому виповнилося 11 років: його відправили працювати на фабрику вакси. Там він у брудному, наповненому павуками і мишами складі з ранку до ночі запаковував склянки з готовою продукцією; злодійський притон старого Феджіна з «Олівера Твіста» – те саме складське приміщення. Таке життя тривало десь із півроку, але залишило глибокий і болісний слід в душі письменника. Розуміння того, яким може бути самотнім і беззахисним дитинство, безперечно, базується на досвіді цього періоду. Він так і не зміг вибачити матері того, що вона змусила його піти із школи і як звичайного простолюдина займатися брудною працею. Тоді він добре познайомився з Лондоном, бо весь вільний час присвячував самотнім прогулянкам містом. Познайомився він і з лондонським простолюдом, але зближення з ним уникав. Тут, у Лондоні, відбувається дія більшості його творів, недарма він відомий як письменник-урбаніст. Вчасно отримана батьком спадщина визволила Діккенсів з боргової ями. Майбутній письменник поновив навчання, однак його шкільна наука була нетривалою, і йому в дорослому віці довелося надолужувати освіту. Основними «університетами» Діккенсового дитинства були книги – Дефо, Смоллетта, Філдінґа, інших англійських романістів ХVIII ст., а також «Дон Кіхот» Сервантеса.

Діккенс рано став дорослим – до цього його змусило життя. У 15 років Діккенс полишає школу й невдовзі знаходить роботу репортера, яка дає йому багато матеріалу для майбутньої творчості. На цей час припадає початок його письменницької діяльності. Перші оповідання за підписом Боз (жартівливе ім’я його молодшого брата, яке надовго закріпилося за письменником) з’явилися в періодиці у 1833 р., а у 1836-му вийшла його перша книга «Нариси Боза», яка увібрала нариси й оповідання, написані впродовж 1833–1835 рр. Водночас він самостійно поповнює освіту у Британському музеї і бере уроки акторської майстерності, готуючись до професійної сцени, але випадкова хвороба зірвала його плани. Можливо, Англія втратила тоді великого актора, зате придбала геніального письменника. Та театр так і залишився захопленням Діккенса на все життя, за словами його друга, відомого актора Макріді, Діккенс був «найбільшим англійським актором-любителем». Сповна акторську жилку Діккенсу вдалося реалізувати лише в останнє десятиліття свого життя у художньому читанні власних творів. За свідченням очевидців, Діккенсові художні читання перетворювалися на справжній театр одного актора. Він перевтілювався у кожного персонажа, про якого читав. Змінювалися його голос, обличчя, вся зовнішність. Під час його виступів у залах яблуку ніде було впасти. Захоплення глядачів було безмежним, його завжди вітали оваціями й подовгу не відпускали зі сцени, а Діккенс повертався й читав нові й нові уривки. І навіть помер Чарлз Діккенс майже на сцені, невдовзі після чергового читання, під час якого, відчувши себе зле, подякував публіці за її багаторічну любов до нього й попрощався з нею.