© І. Ф. Драч, 2016
© І. С. Рябчий, упорядкування, 2016
© Ірина Славінська, інтерв’ю, 2011
© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2016
Чикаленко колись казав, що Україну треба любити не до глибини серця, а до глибини кишені. На жаль, до глибини кишені Україну люблять тільки бомжі… Якби я зустрівся з Богом, то я би вибачився за те, що я такий.
Іван Драч – неоднозначна фігура українського культурного простору. В літературі доби «шістдесятників» його поезія наробила чимало галасу. В кінематографі саме за сценаріями Драча було створено низку справді культових фільмів – «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камінний хрест».
Водночас письменникові часто дорікають надто рівними взаєминами з будь-якою владою. За СРСР Драч отримав дві державні премії – премію УРСР ім. Тараса Шевченка та Державну премію СРСР. За доби правління Кучми – орден князя Ярослава Мудрого, а за Ющенка – звання «Герой України». В сьогоденному контексті широко обговорювали участь Драча та інших митців у Гуманітарній раді при уряді Януковича.
«Українська правда. Життя»[1] поставила Івану Драчу зо три десятки запитань, аби помандрувати в часі та спробувати розібратися в усіх цих парадоксах. В результаті поговорили про живих класиків, президентів у ліфчиках, соняшники та Параджанова.
Народи визначаються за письменниками. Україна – це вже держава, яка намагається стати державою з різноманітним успіхом. Я колись не дуже вірив, що за мого життя Україна постане державою. Але вона таки постала – і я мав до того певну причетність.
Яке ваше місце в становленні України?
Ну, раз абетка, то я скажу по абетці. А, Б, В, Г, Д… От я – це «Д». Драч.
Хотілося б, щоб український народ, українська нація, український етнос більше відповідав би своїй суті як народ, як нація – як поляки, росіяни, німці, французи.