Читать онлайн
Темна синя вода. Потік
Темна синя вода
Потік
Розділ 1
Завжди прекрасний Дніпро
Чудовий Дніпро за ясної погоди, і за штормової також чудовий. У безвітряний літній день Дніпрові плеса вилискують, наче дзеркало, але не просте, а чарівне – мінливе й живе. Не гладеньке скло того дзеркала, а вкрите маленькими хвильками, крихітними, легесенькими, приємними на погляд й на дотик, наче шерсть домашнього котика. Доторкнешся до нього, проведеш долонею раз, другий, третій… незчуєшся – аж півгодини пройшло, котик мурчить, а рука гладить і гладить теплу хутро.
Так і з Дніпром. Замилуєшся виблисками сонячних зайчиків на хвилях, зупинишся на мосту або пляжику – й незчуєшся, як виявиться, що вже спізнився. Скрізь, куди можна спізнився. Тільки Дніпро ніколи не спізнюється, бо куди йому поспішати.
Гарний Дніпро за ясної погоди, а за штормової погоди ще кращий. Грізними валами здіймаються його хвилі, майорять пінними верхівками, як військо знаменами, ревуть і стогнуть, розбиваючись об крутий правий берег, або з розлюченим шипінням вискакують на лівий, пологий, й біжать ген-ген від води, далеко-далеко. Як не встигнеш відскочити – мокрим будеш, а як навіть і встигнеш, то все одне будеш мокрим. Зірвані вітром верхівки хвиль літають в повітрі й боляче січуть обличчя, а зібравшись по кількасот штук – рішуче атакують комір, проривають лінію оборони й радісно бігають по тилах.
Це досить холодно, хай йому чорт. Особливо у листопаді, під час останніх осінніх штормів.
Гарний Дніпро вдень, коли сонце, хмаринки, зелені береги й небокрай, але гарний він і вночі. Видно, як починається вода біля ніг, а де кінчається – хтозна. Інколи світиться щось з протилежного боку, а інколи світять лише зорі з небес. Насмішкувато так світять – що, мовляв, жалюгідна істото, страшно тобі від таких масштабів, коли дивишся-дивишся, а протилежного берега й гадки нема? А це ж ти ще до нас не літав! І не долетиш, бо ніякого життя не вистачить сягнути хоча б найближчої з нас. Страшно? То бійся!
Страшно, а як тут не взятися страху? Хтозна, що воно там, у темряві.
Страшно стояти на березі нічного Дніпра, а плисти човном по Дніпру ще страшніше. Одна справа, коли хвильки хлюпають десь поодаль, а інша – коли зовсім поруч, у борт. Одні відчуття, коли вода лизькає черевики, а інші – коли вона звідусіль, а до берега казна-скільки, та й взагалі, чорт його зна, де той берег. Одне враження, коли стоїш нехай на хисткому, але все ж придатному для ходіння піску, а зовсім інше – коли від темної безодні захищає лише двосантиметрова підгнила дошка, а хтозна-які чудовиська роззявляють пащу там, на глибині.
Раціональною частиною свідомості я розумів, що нема там нічого страшного, та й безодня не така вже й бездонна. Ну три, може, шість метрів глибини. Ну, може дванадцять, якщо вже виперлися на фарватер. І чудовиськ немає, ну, хіба що великий сом чекає, чи не впаде з поверхні якась дохлятина. Може й падає час від часу, але я ж не дохлятина. Принаймні поки що. Й активно опиратимусь, якщо хтось надумає перевести мене в цю не дуже шановану категорію.
Та, власне, я й сам кого хочеш переведу.
Хіба що проти «Метеора» чи баржі на фарватері не встою. Дуже різні вагові категорії – сотня кілограмів мене й тисяча тонн заліза. Ніхто проти баржі не встоїть. Навіть директор одного знайомого заводу, дядько пробивний, пихатий та гордовитий, а під баржу ліг.