Читать онлайн
Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського
Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського
Частина І
Вступні зауваги
У попередній книзі «Втрачена історія загубленої держави» на підставі аналізу здобутків вітчизняних суспільствознавців ми показали наявність якісного розриву між існуючими, в цілому міфологічними, уявленнями про історичний шлях нашої країни і нашого народу та реальним змістом історичного, культурного, інтелектуального спадку, набутого нашим народом упродовж останньої тисячі років.
Проілюструвати цей розрив можна одним простим прикладом. Припустімо, що людина, яка читає ці рядки, – християнин або християнка. Припустімо, що вона навіть відвідує богослужіння, дотримується церковних приписів у повсякденному житті тощо. Але при цьому не має поняття про існування Святого Письма, зміст Старого та Нового Заповітів, не знає суті Христового вчення, місії апостолів, вчення Отців Церкви, не розуміє різниці між католицькою і православною церквами, не знає, хто такі Петро Кіфа, Мартин Лютер, Іван-Павло ІІ…
Але саме такі наші сучасні побутові уявлення про власну країну, про народи, які її населяють, про їх походження, історичну долю, внески у цивілізаційний розвиток тощо. На загал вони, ці уявлення, більш-менш зводяться до наступної схеми: «українці» походять від трипільців, їх хрестив Володимир Святий, який створив першу українську державу – Київську Русь, що її згодом погромили монголи. Ця держава розпалася на дрібні уламки, окуповані поляками, але їх поборов натхненник та організатор національно-визвольної війни українського народу Богдан Хмельницький. Попри всі його наміри прокляті московські царі та польські пани окупували Україну і накинули на її український народ московське, православне ярмо, польське, католицьке ярмо, а на додаток ще й австро-угорське. Народ страждав століттями, але після повалення самодержавства в 1917 р. на хвилі переможних національно-визвольних змагань відновив свою державу, про яку мріяв століттями. Але московські більшовики окупували Україну, накинули їй тепер уже своє ярмо і ссали кров українського народу аж до 1991 р., коли український народ, нарешті, проголосив незалежність. Після цього проголошення, яке ознаменувало собою нову віху в історії українського народу, розпочалися процеси реального зміцнення суверенітету, демократизація суспільного життя, перехід до ринкової економіки і т. д. і т. п. Кожен охочий, а число їх, сказати правду, меншає день у день, може за бажання прочитати про це в будь-якому популярному і не дуже виданні. Написано багато…
Дописалися до того, що занепокоїли чи не найтитулованішого вітчизняного історика. Герой України, академік і віце-президент НАН України, Голова Верховної Ради В. Литвин у липні 2009 р. висловив це занепокоєння в таких словах: «Те, що нам потрібно пізнавати наше минуле, розчищати замулені джерела історичної правди, не підлягає сумніву. Але не за рахунок вип’ячування подій, дат і людей, які на це абсолютно не заслуговують». Пан Литвин закликав учених Національної академії написати універсальний шкільний підручник з історії України, і взагалі з історії, який, за його словами, «повинен давати дітям усталені формули та оцінки, які, окрім усього іншого, виховували б відчуття національної гордості та патріотизму, давали б розуміння складності нашого історичного процесу і, водночас, консолідували українське суспільство».
Автор цієї розвідки не зміг не відгукнутися на цей заклик колеги і просить вважати цю книгу скромним продовженням свого першого практичного внеску у величну справу підготовки саме такого підручника – якщо не для дітей, то принаймні для дорослих. Адже для написання такого підручника для дітей, за висловом академіка Литвина, повинно «вистачити таланту». А що в собі такого таланту автор не знає, то доводиться використати наявний ресурс для написання такого підручника бодай для дорослих.
Якою була «Україна» перед першою російською та австрійською окупацією?
Отож насамперед, як і годиться, перед тим як спробувати «виховати відчуття національної гордості», спробуймо бодай побіжно окреслити «складності нашого історичного процесу».
Численні розвідки вітчизняних істориків, оприлюднені впродовж останнього десятиліття, довели: ключовою «точкою повороту» в історії земель сучасної Правобережної України та народів, які їх населяли, стала ліквідація в 1772 та 1796 рр. Речі Посполитої Австро-Угорською, Німецькою та Російською імперіями.
Адекватну узагальнену відповідь на це питання дає розлога монографія Н. Яковенко[1]. Дослідниця констатує: станом на початок XIV ст. головними «столами» Південно-Західної Русі – володимирським, галицьким та київським – володіли князі з двох родів: руського, Рюриковичів, та литовського, Гедиміновичів. 1340 р. володимирський стіл «унаслідок династичних зв’язків посів син Гедиміна Любарт, одружений з донькою володимирського князя Андрія Юрійовича (Романовича)». Унаслідок успішних військових дій проти орди в 50-х – на початку 60-х років XIV ст. Гедиміновичі утвердилися і на Київщині. На Волині від середини XIV ст. царювала молодша гілка Романовичів-Рюриковичів – князі Острозькі, а також нащадки турово-пінських князів. Тогочасний устрій земель, які входили до складу сучасної України, в адміністративно-територіальному сенсі склався «ще за домонгольських часів для створення податкових округів». У той самий час «основні форми політичної надбудови, які виникли у південно-західних князівствах до монгольського нападу, збереглися і після входження цих земель до литовської держави, традиційно виступаючи як військово-політична ієрархія панівного класу».
В основі всієї правової системи вказаних «столів»-князівств лежав принцип, проголошений «Саксонським Зерцалом»: «ніхто не може привласнити собі іншого права, крім того, яке йому властиве від народження». Влада над народом була розподілена між великим князем та військовослужилими землевласниками. При цьому «в середньовічній уяві політичну незалежність країни <…> не ототожнювано з державною суверенністю, бо тодішня правосвідомість не знала безпосереднього панування держави над особою підданого: людина середньовіччя підкорялася іншій людині, а не державі <…> Державу сприймали як категорію абстрактну, лише як своєрідний додаток до особи властителя… З вимиранням одних і відходом інших княжих родів від свого народу становище почало змінюватися».
Від кінця XIV ст. Брацлавська, Волинська, Київська, Луцька землі (які Н. Яковенко вперто називає «українськими») жили «за власним правом, зафіксованим в привілеях», а з 1529 р. – за єдиним для всієї держави правничим кодексом – Статутом. 1505 р. «було закладено засади політичного парламентаризму… король не міг видати жодних постанов без згоди сойму». Станом на кінець XVI ст. «українська шляхта домоглася законодавчого потвердження станових, політичних, майнових та особистих прав, які вкупі з фактичною монополією на землеволодіння й участь в урядово-адміністративному та законодавчому житті держави забезпечили їй виняткове становище серед решти соціяльних груп і прошарків населення».
Прикладом автономного існування в державі була Київська земля, яку від 1471 р. очолював воєвода з роду литовських удільних князів Олельковичів. Він зосереджував у своїх руках усю повноту військової, судової, фінансової та дипломатичної влади. Різні регіони тогочасної «України» разюче різнилися один від одного. Волинь з середини XV до середини XVI ст. – це «екстериторіальна княжа вотчина», федерація Волинського, Володимирівського, Кременецького та Луцького повітів. Брацлавщину, на думку Н. Яковенко, коректно порівняти з Київщиною.
Головна причина «внутрішньої децентралізації» Волині – «наявність потужного й розгалуженого прошарку князів, нащадків як давньої династії володарів – Рюриковичів, так і нової – Гедиміновичів». Ці та інші княжі сім’ї – це «єдиний замкнений стан, до якого не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади. Князем був лише син князя, і ні король, ні сейм не могли пожалувати князівського титулу <…> Спадкове право князів на винятковість сприймала як належне не тільки українська родова шляхта, але й королівська влада <…> Князівський авторитет залишався в Україні нерозхитаним. <…> Особу князя і найвище право, носієм якого він уважався вже в силу народження, сприймали як наслідок Божого промислу, незаперечний абсолют». За класичною схемою всі князівські роди Великого князівства Литовського умовно поділялися на чотири групи, кожна з яких мала певне відношення до руських земель: князі литовського походження (в т. ч. представники панівної династії Гедиміновичів), князі руського походження (Рюриковичі), вихідці з татарських орд і Кримського ханату (в т. ч. Чингізиди); князі невстановленого походження. З кінця XIV ст. до середини XVIІ ст. на теренах Волині та сучасної центральної України проживало щонайменше п’ятдесят два князівських роди.
Особливу місію серед них мали «господарі Русі» – князі Острозькі. Саме князівська верства була реальною владою на території сучасної західної та центральної України, «проти яких і уряд, і король, і сейм перетворилися на порожні слова без реального змісту». Так, на території Лубенщини Вишневецьких, рівній якій не було на території тогочасної Європи, «діяли єдина влада і єдине право – княже». У середині XVIІ ст. двадцять два княжі роди контролювали на Брацлавщині, Волині (яка була «питомим гніздом князівських родів») та Київщині від 80 до 90% земельного фонду. При цьому, наголошує Н. Яковенко, «потужність» руських (яких Н. Яковенко чомусь уперто називає «українськими». – Д. Я.) «набагато перевищувала реальну вагу князівської групи Білорусі і Литви».
Очевидно, що такий стан не влаштовував (або мало влаштовував) інші панівні стани. Уже наприкінці ХV ст. «було зліквідовано принципову відмінність між князями і панами», а «рядові бояри-шляхта самочинно закріпили своє право на належність до верстви «благородних». Наступне, XVI століття стало століттям кардинальних змін. 1569 р. в Любліні було укладено унію, яка створила «двоєдину державу трьох народів» – Річ Посполиту, що об’єднала литовців, поляків та русинів. З точки зору права Люблінська унія «була актом цілком парламентарним, який ухвалено на законодавчій основі за відповідною згодою послів, котрих обирала українська (насправді руська. – Д. Я.) шляхта, єдиний правоспроможний стан тогочасного суспільства». Одним з головних наслідків створення єдиної держави було скасування державного кордону між ВКЛ та РП[2]. Це, в свою чергу, мало наслідком «зняття заборони мешканцям Корони набувати маєтки на колишній литовській частині України (тобто Русі. – Д. Я.), відкрило двері польському елементу <…> на ще не освоєні землі півдня та сходу. <…> Чималі маси шляхти <…> переміщаються з Волині на Київщину та Брацлавщину <…>», причому руські пани «вже нічим не вирізнялись від загальної лави «братії шляхетської»». Саме в цей період, тобто в першій половині XVII ст., «сформувався характерний…стереотип українця, в якому органічно сполучено усвідомлення свого «руського» походження з відчуттям належності до польської «політичної нації».
Ще один принциповий, структуротвірний чинник середини XVIІ ст. – згасання, виродження, сходження з історичної арени князівських родів, найвірогідніше – внаслідок генетичних захворювань, породжених перехресними шлюбами. Але цей процес був не просто процесом вимирання одних людей і заміни їх іншими. Історична драма нашого народу, і саме це засвідчили наступні події, полягала в тому, що «українській родовій еліті історична доля відвела функції охоронця та гаранта цілості народу», саме вона виконала роль своєрідного підмурівка, який забезпечив цілісність українства (насправді русинства. – Д. Я.) як такого». Саме в цьому, за висловом Н. Яковенко, «в елітарному середовищі бачаться витоки певного морального ідеалу». Із згасанням князівських родів, насамперед Острозьких та Збаразьких, «південно-східний пас України <…> перетікає до рук польських магнатів. Рано чи пізно це мусило призвести до вибуху, адже розривалася вельми непроста нитка протекторату-протистояння, що здавна в’язала козацтво з князями, їїзаступила позбавлена архаїчно-патронального серпанку оголена етнічна та національна ворожнеча».
В основі цієї ворожнечі об’єктивно лежали фактори буденні. Буденність полягала, по-перше, в тому, що в Польщі «увесь народ і загал польського рицарства замикався <…> одним слово «шляхта»». Натомість на території сучасної України «єдиного народу-шляхти» ніколи не існувало. Над руським народом стояли три ієрархічні поверхи – князі, які були «наріжним каменем» усієї структури; «зем’яни-шляхта» (тобто усі благородно народжені, та військовий елемент – королівські бояри. Це принципове розшарування в побудові панівного політичного класу зумовлювало відмінності в обсягах статків, отже, пов’язаних з цим обсягів прав та привілеїв. Шляхта володіла від 3% (Брацлавщина) до 11% (Київщина) земельного фонду, хоча становила при цьому «абсолютну більшість шляхетського загалу» – від 64% на Брацлавщині до 76% – на Київщині. Ще один структуротвірний момент – «дебют» козацтва «на історичній арені», який припав на останні роки століття. Саме цей дебют, який дуже швидко перетворився на мітельшпіль, став основною причиною розпалу Хмельниччини, яка спричинила гуманітарну, соціально-економічну та політичну катастрофу на більшості території сучасної Правобережної України, віддала її населення під ярмо іноземної, московської окупації, на віки визначила відносини між основними етнонаціональними групами цієї землі як конфліктні. Зазначений «дебют» посилив, крім соціального, і роздмуханий із політичних міркувань релігійний антагонізм між двома основними християнськими деномінаціями.[3]
Саме цей конфлікт, як з'ясувалося вже за століття, і став основною причиною занепаду руських земель, зданих загарбникам Богдановими наступниками. На цих землях станом на першу половину XVII ст. мешкало:
– Брацлавщина – 450—500 тис. осіб (не менш як 220 шляхтичів) у 960 селах;
– Волинь —680 тис. (шляхти —близько860сімей)у2130 селах;
– Київщина – 500—550 тис. (610 шляхетських сімей) у 1460 селах.[4]
Висновок перший
Упродовж семисот років, тобто від часів Володимирового Хрещення та «Руської правди» (988/1054 pp.) і до першого розділу Речі Посполитої (1772 p.), руська людність на території сучасної Правобережної України населяла держави, що їх з повним правом можна назвати «правовими». Середньовічні «українці» в повному обсязі користувалися всіма належними тій чи іншій соціальній верстві правами, закріпленими в «Руській правді», «Статуті Великого князівства Литовського», у нормах магдебурзького, саксонського та звичаєвого права. Цими правами від народження користувалося принаймні двадцять поколінь тогочасних «українців». Причому права були нерозривно пов'язані зі становими обов'язками.
Якою зробили «Україну» під час російської окупації?
Упродовж півтора століття Російська імперія провадила на захоплених землях політику ліквідації чинних тоді прав та свобод підданців РП, політику національної, релігійної, соціальної уніфікації. Але можна констатувати, що станом на 1917 р. ця політика в цілому зазнала краху. Ліквідувати дійсні соціо-культурні, релігійні відмінності між так званими «великоруськими» і так званими «малоросійськими» губерніями загалом не вдалося. «Малоросійські», натомість, чітко ділилися на дві нетотожні між собою цілості – «правобережну» та «лівобережну». Географічний кордон між ними проходив по правому берегу річок Дніпро та Псел, якщо зовсім точно – по східному кордону дії Статуту Великого князівства Литовського, унікальної збірки римського, магдебурзького, саксонського та звичаєвого права, норми якого регулювали життя тамтешньої громади та держави від Х ст. Ліквідація польської держави, запровадження принципово відмінної від колишньої дегенеративної правової системи, ліквідація основних прав та свобод шляхти, міщан, закріпачення селян, проведення принизливої для руського населення культуртрегерської політики, яка заперечувала гарантоване їм упродовж попередніх століть право на релігійну та культурну самоідентифікацію, спричинили головно відчуження абсолютної більшості людей від окупаційної влади.
Натомість тогочасне населення теперішньої Лівобережної України було в більшості своїй переселене з інших територій і тому ставилося до імперських реалій незрівнянно лояльніше за населення Правобережжя. Населення сучасної Лівобережної України в цілому інтегрувалося в систему романовських економічних та політичних реалій.
Висновок другий
Указані та інші системні фактори зумовили те, що під 1917 р. український народ як цілість не встиг сформуватися. Так само не встигли сформуватися і політичні сили, які б адекватно відображали, висловлювали, формулювали політичні інтереси різних його соціальних, релігійних та інших груп і верств.
Якою зробили «Україну» під час австрійської окупації?
У той самий час розвиток тієї частини руського народу, яка опинилася під рукою Габсбургів, мав якісно відмінний характер. Як вважають автори більшості відомих досліджень, православне населення, яке мешкало в міжріччі річок Сян, Збруч та Дністер на початку XX ст., сформувалось щонайменше в окрему народність. У серпні 1917 р. цісар Карл постановив називати русинів греко-католицького віровизнання «українцями», легалізувавши таким чином напівофіційне вживання у мовній практиці цього терміна. Руські (українські) підданці Габсбургів користувалися всіма політичними, економічними, соціальними та іншими правами, гарантованими решті національних, конфесійних, соціальних та інших груп мультинаціональної Австро-Угорської імперії.
Ось лише одна констатація:
«В рамках буковинського «зрівняння», яке було здійснене 26 травня 1910року, українцям вдалося підвищити своє становище до рівня румунів. У Галичині аналогічне зрівняння з поляками, яке набуло форми закону, на жаль, лише 8 липня 1914 року, через початок війни так і не було зреалізоване. На угорських територіях, заселених карпаторусинами, до зрівняння справа не дійшла взагалі. Тамтешні русини потерпали від сильного наступу мадяризації; також йукраїнська національна свідомість буларозвинута тут найменше».
У загальнополітичній площині галицько-буковинський політикум поділявся на дві основні групи. Перша – так звані «старорусини»: одне з її відгалужень щиро «вважало русинів однією з гілок російського народу», але залишалося в той самий час лояльним до імперії Габсбургів. Та «переважну більшість у русинському проводі, серед русинських депутатів представницьких органів політичної влади (Райхсрату, сеймів Галичини і Буковини) становили «молодорусини», які вважали себе «українцями» і бажали, щоб їх саме так називали (у тому числі, щоб підкреслити свою відмінність від росіян). Внаслідок різнопланових заходів, до яких вдавався С. – Петербург, а також розчарування з приводу нездійсненого «зрівняння» у Галичині, невелика частина з них замість культурно-етнічного русофільства стали прихильниками його політичного варіанта, відмовившись таким чином від лояльності до Австро-Угорщини». В організаційному плані політичні інтереси русинів-українців представляли (або намагалися представляти, Українська парламентарна репрезентація, яка об'єднувала членів імперського парламенту, а також Головна українська рада, Загальна українська рада та Союз визволення України, «який фінансувався спочатку з Відня, а пізніше також з Берліна».
Але не все було так гладко. У 1914—1918 pp. «в українській частині Галичини та на Буковині мали місце надзвичайні заходи, які, будучи продиктованими умовами воєнного часу, набули страшних масштабів. З причини часом надуманих, а часом реальних русофільських настроїв» у таборах, режим у яких «почасти також був нелюдський», були інтерновані 6700 осіб, в т. ч. в Талергофі – 5700 осіб, серед яких було 388 греко-католицьких священиків. Велика кількість ув'язнених «була страчена».[5]
Висновок третій
Сукупність встановлених сьогодні десятками науковців фактів дозволила нам виснувати, що ніякого українського народу станом на 1917 р. не існувало, як не існувало й такої країни або держави, як «Україна». Вживання термінів «Україна» та «український народ» стосовно територій та населення, які в XI—XVIII cm. входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, РП/ВКЛ, а наприкінці XVIII cm. були розділені поміж трьома імперіями, антинаукове. Суттєвий, а можливо, вирішальний внесок у формулювання цих антинаукових постулатів зробив М. Грушевський.
Яку історію написав М. Грушевський?
Михайло Грушевський.
М. Грушевський, найбільший та найавторитетніший національний історик кінця XIX – початку XX ст., був рабом лінійних, механістичних соціологічних теорій, які домінували серед частини європейського інтелектуального середовища соціалістичного спрямування у другій половині XIX ст. Усі означені теорії – чи то економічні, чи то політичні, чи то природознавчі – мали одну спільну рису: вони виходили з апріорного судження про принципову пізнаваність світу. Це, в свою чергу, припускало очевидну «можливість» побудувати несуперечливу теорію, імплементація якої в політичну практику дозволить нарешті раз і назавжди ліквідувати, остаточно викоренити іманентні сучасному їм суспільству пороки. Ані Грушевський, ані, тим більше, абсолютна більшість тодішніх політичних українських діячів націонал-соціалістичної орієнтації і в страшному сні не могли уявити, що всі ми – лише частина загального буття, яке має лише один напрямок постійного руху – до хаосу. У цьому сенсі між системою, її складниками та їхнім оточенням має місце постійна взаємодія, внаслідок чого вся система змінюється несподіваним чином. При цьому вони й не здогадувалися: навіть найменші події можуть врешті спричинити великі зміни в самій системі – взяти для прикладу хоча б того безвісного сільського хлопчика, який показав маршалу Блюхеру єдино правильну дорогу до селища Ватерлоо.
Висновок четвертий
У 1917р., після лютневого перевороту в Петрограді, лідерські позиції в соціально-політичному русі на території деяких південно-західних губерній російської держави опанувала група націонал-соціалістичних діячів, яких очолив М. Грушевський і які виражали стихійно утворені міфологеми російсько-україномовних міських та сільських люмпенів. Одна з найбільш руйнівних серед них була сформульована особисто Володимиром Антоновичем та Михайлом Грушевським. Зводилася вона до негативної оцінки «ролі вищих соціальних прошарків в історії України, яким народницька традиція кінця XIX – початку XX століття відводила функцію «денаціоналізатора» та головного передавача чужих, ворожих «масі народній» впливів».[6]
Для цих політиків понять «право» та «закон» не існувало взагалі. Його, право, в їхній свідомості об’єктивно заступили міфологеми «національна ідея» та «соціальна справедливість». У царині майбутнього державного устрою так званої «України» вони не мали ні адекватних уявлень, ні, більше, теоретичних розробок.
Причини, які прирекли Російську імперію
Спроба імплементації зазначених ідеологем у поточну політичну реальність 1917 р. буквально розірвала зсередини Російську імперію, а згодом республіку. Серед причин цього, на нашу думку, були такі:
– неспроможність «перетравити» окуповані внаслідок поділу Польщі території, які значною мірою зберегли свою національну, культурну, конфесійну, етнопсихологічну, побутову автентичність попри те, що були позбавлені державної, політичної та формально-правової самобутності насильницьким, нелегітимним, з їхньої точки зору, способом;
– нездатність нових володарів сформулювати нову, прийнятну, зрозумілу, просту міфологію, яка б пояснювала автохтонному населенню необхідність та бажаність прийняття нових політичних, правових, культурних, деномі-наційних, адміністративних, економічних реалій;
– зависокі темпи Великої реформи 1861 р., наслідки якої поглибили старі та сформували нові нездоланні економічні, майнові, соціальні, політичні, освітні, культурні та інші суперечності поміж індустріальним міським поліетнічним та аграрним сільським моноетнічним та моноконфесійним середовищами;
– Перша світова війна, яка дала зброю в руки представникам соціальної верстви, яку впродовж попередніх століть принципово не допускали до військового стану.
Для селюків, перевдягнених у військові строї, зброя в руках сформувала ілюзію, що вони також можуть і повинні стати панами – адже тільки пани, за їх сформованими впродовж попередніх століть поняттями, мали право володіти зброєю, встановлювати свої порядки і взагалі «панувати» над іншими. Наявність зброї в руках – самодостатній аргумент для того, щоби почуватися вищим за тих, у кого такої зброї не було. А з тими, у кого така зброя була, можна було принаймні спробувати розмовляти як рівний з рівним. Причин для такої «розмови» за попередні – від 1772 р. – десятиліття накопичилося більш ніж достатньо.
Окуповане «руське» підросійське село не пропустило історичного шансу помститися кривдникам. Руське село мало цілком відмінний від адміністративно захищених та економічно сильніших панівних імперських (російських) структур «соціальний капітал, тобто суму суспільних вартостей»[7], які не могли продуктивно співіснувати в одному політико-правовому та соціально-економічному просторі. Для початку руської Жакерії потрібна була лише наявність декількох чинників: нездатність держави силовим шляхом забезпечити правопорядок; група харизматичних вождів національного та регіонального масштабу; якась подоба «легітимації» у вигляді, наприклад, абсолютно сурогатної політичної «теорії»; набір ударних гасел, головними з яких стали «землю тим, хто її обробляє!» та «грабуй награбоване!». Першу обставину забезпечило зречення імператора Миколи І, всі інші – Українська Центральна Рада.
Висновок п'ятий
Відсутність бодай мінімальної суми суспільних вартостей, нездатність романовського імперського режиму (на відміну від режиму Габсбургів) сформувати та/або нав'язати мінімально необхідний для сталого функціонування спільноти набір таких вартостей населенню окупованих територій Речі Посполитої – основна, на нашу думку, причина глобальної політичної, воєнної, гуманітарної, правової, культурної та соціальної катастрофи, яка спіткала мешканців дев'яти південно-західних губерній Росії та, власне, і саму Російську імперію, а потім республіку в 1917 р.
Що значить термін «Українська революція»?
Жодне з державних утворень (крім більшовицького), які намагалися накинути свою владу на території Східної, або «Великої України», – від Тимчасового уряду до Директорії УНР, в т. ч. й денікінський режим, – «так і не знайшли порозуміння з своїм народом» ані в сфері аграрної, ані в сфері робітничої політики. Попри війну та політичні події в країні, «селянство жило своїм суперечливим і вкрай нестабільним життям, вістря якого було спрямоване на бажання селян негайно оволодіти поміщицькими землями». «Особливої гостроти» ця «нестабільність» набула на територіях Правобережжя та частини Лівобережжя, тобто в районах «найбільшого селянського малоземелля».[8]
Одна з головних причин цього, на нашу думку, полягала в тому, що в умовах непевності на всіх фронтах війни, карколомного наростання економічних проблем у воюючій країні, падіння авторитету центральної влади, її розбалансованості на центральному та регіональному рівнях, нездатності цивільної та військової влади протистояти насильницьким, погромницьким діям, відсутності елементарної правової та політичної культури в абсолютної більшості населення частина люмпенізованого українського селянства під впливом погромницької агітації антидержавних елементів, особливо російських та українських більшовиків та української націонал-соціалістичної партії соціалістів-революціонерів, вирішила скористатися доброю, на їхню думку, нагодою, щоб відновити «історичну справедливість» – винищити як ненависних поміщиків, так і більш успішних економічно односельців. Від липня 1917 р. «українська» сільська голота перейшла до відкритих збройних, екстремістських форм боротьби проти чинного демократичного режиму, у якого в конкретних обставинах місця та часу не було ані сил, ані можливостей підтримати та/або відновити правопорядок.
Саме цей процес упродовж 1917—1991 рр. називали «Великою Жовтневою революцією та громадянською війною на Україні», а після 1991 р. заходилися перефарбовувати в кольори «Української революції» або «українських національно-визвольних змагань».
Сім сучасних міфів
Після проголошення державної незалежності України фразеологія змінилася. Наприклад, сьогодні деякі дослідники намагаються «обгрунтувати тезу про концепцію української національної революції, яка включає в себе: 1) українське національне відродження і запровадження української державності і 2) соціальні перетворення на користь української людності»[9]. Це, на нашу думку, є, щонайменше, публіцистичним перебільшенням, яке мало узгоджується з реальними, давно і добре відомими фактами, що їх, сказати правду, все ще намагаються ігнорувати. У межах даного дослідження процитуємо лише один «шедевр» такого роду, який у концентрованому вигляді містить чи не всі основні міфи, нав'язувані суспільству.
Міф перший: «Втрачена українським народом державність наприкінці XVIII cm. ніколи не зникала з його духовного життя…Вінцем хвилі могутнього національно-визвольного руху, центром, який моделював відродження української держави, був орган з офіційною назвою Українська Центральна Рада».
Міф другий: «Автономію і самостійність не слід протиставляти, бо вони визначають не форму державності, а етапи її становлення, повноту, рівень суверенності».
Міф третій: «Ідейні джерела поглядів провідників ЦР на українську державність містяться як в історії національно-визвольного руху на Наддніпрянській Україні, так і в Галичині, Буковині, Закарпатті, адже він розвивався на загальноєвропейських, а не тільки російських традиціях».
Міф четвертий: «До сфери державотворчої діяльності ЦР входили: вироблення ідеології державного будівництва, моделювання форм держави, вибір її оптимальної моделі з урахуванням світового досвіду, національних традицій, об'єктивної ситуації і ментальності українського народу».
Міф п'ятий: «Скасування приватної власності, регулювання її на користь однієї, навіть економічно найслабшої і найчисленнішої, верстви населення руйнує правовий фундамент держави, урізає демократію, веде до несконсолідованості нації».
Міф шостий: «Провідники Української революції будували не тільки вільну і незалежну Україну а й Україну велику, але велику не територією чи пануванням над іншими народами, а велику соціально-моральними якостями».
Міф сьомий: «Ідея української державності, що утверджувалася в ході революції, сприяла консолідації не лише українців, а всього різнонаціонального населення України».[10]
Що приховують сучасні міфотворці?
За подібними та іншими такого роду оцінками, термінами, твердженнями й судженнями, написаними за принципом «папір усе стерпить», намагалися й намагаються приховати комбінацію різновекторних та різнохарактерних конфліктів, які під впливом воєнно-політичних та економічних обставин Першої світової війни почали трансформуватися з латентних у відкриті форми. У часі й просторі одночасно розвивалися як мінімум декілька таких конфліктів.
Перший – «буржуазний», «демократичний», європейський та міський за своїм характером – за перетворення Російської імперії на демократичну республіку та розвиток необхідних умов для економічної, політичної та соціальної модернізації постімперського суспільства на основі права та закону. Цей шлях підтримували центральний уряд, буржуазні та поміщицькі елементи, чиновники, офіцерський корпус, а також т. зв. «національні меншини».
Другий – радикально «соціалістичний», селянський, охлократичний – за скасування інституту приватної власності, негайний перерозподіл приватної власності, насамперед землі, на користь українських селян, що передбачало вихід за межі права як такого взагалі та чинного правового поля зокрема. Вістря цього конфлікту мало принаймні чотири вектори:
– перший – селянство проти поміщиків,
– другий – сільські люмпени проти селян заможних,
– третій – «українські» селяни проти євреїв та поляків,
– четвертий – мононаціональне, моноконфесійне село проти мультинаціональних, мультикультурних міст.
Цей варіант обстоювали ні на що не здібні і ні на що в продуктивному, творчому сенсі не здатні українські «інтелігенти» – письменники, вчителі, студенти-недоуки та селяни, які об'єдналися в Українській Центральній Раді. Саме вони сформували базу соціальної та політичної підтримки так званого «українського державотворення». Саме вони всього за неповні чотири роки довели нашу спільну Вітчизну до того стану, коли більшість її населення стала вважати встановлення терористичної диктатури меншим злом порівняно з роками отої «Української революції» і отих «національно-визвольних змагань».
За своєю суттю селянський рух з березня 1917-го до січня 1919 р. був не чим іншим, як «низкою спроб самоорганізації найініціативнішої чистини хліборобського населення з метою захисту власних економічних, політичних і національних інтересів… Справжніми причинами його виникнення було гостре аграрне і національне питання в дореволюційній Російській імперії». Рушійними силами цих спроб були «общинне селянство і селяни-власники індивідуальних господарств», спільна мета яких полягала в ліквідації великого поміщицького, церковного і державного землеволодіння. Очевидно, що для реалізації цієї програми поняття «право» і «закон» у традиційному, усталеному варіанті мали бути відкинуті.
У конкретних обставинах часу і місця, а саме – навесні 1917 р., «селянський рух продемонстрував ознаки соціальної нетерпимості і внутрішнього розколу <…> Протягом 1917р. у свідомості сільського населення міцно утверджується ідея «чорного перерозподілу»», «домінуючим у суспільній свідомості селянства став національно-утопічний міф про зрівняльний розподіл землі, як оптимальний засіб вирішення аграрного питання». Саме тому сільське населення Південно-Західного краю вело перманентну війну проти всіх – Тимчасового уряду, УЦР/УНР, гетьманського режиму, німців, більшовиків, Директорії, Денікіна. При цьому «інтуїтивні пошуки державницького ідеалу більшості селянства обмежувалися радянською моделлю політичного устрою республіки, яка б передусім захищала економічні та національно-культурні інтереси українського селянина»[11]. Очевидно, що при цьому економічні та національно-культурні інтереси всіх інших верств – тобто НЕселян і НЕукраїнців, але громадян своєї країни – «українських» селян просто обходили. Та й взагалі: «селянська маса, політична свідомість якої тривалий час "закінчувалася на межі свого села і свого поля", сприймала розбор-киміж партіями як "щось, що відбувалося десь далеко у місті"»[12]. Як показала Г. Кривоший, соціалістична УЦР, як політичне керівництво «Української революції», своєю соціалістичною та федеративною програмою в конкретних умовах 1917 р. вела Україну у глухий кут, зокрема тому, що «ліберальні та консервативні елементи українського суспільства» прагнули порозуміння з УЦР на основі збереження інституту приватної власності (тобто на основі права та закону. – Д. Я.). Натомість соціалісти відкинули цю альтернативу. Ставлення так званих «національних меншин» до «Української революції» було складним і суперечливим: звичайно, вони були до неї в опозиції, а в деяких випадках «переходили до відкритої боротьби з нею». Поразка УЦР у війні з більшовиками кінець кінцем була обумовлена «не відсутністю у неї опори», якою була частина селянства, «а неорганізованістю цієї опори, її неструктурованістю, дезорієнтацією у складних умовах», «в низах російського, польського і єврейського населення продовжувало домінувати насторожене, а то і вороже ставлення до українського національно-визвольного руху».
Висновок шостий
Підсумовуючи, нам довелося констатувати, що «будівничі» українських державних утворень (хіба за винятком конструкторів Української Держави та Західно-Української Народної Республіки зразка 1918 р.) навіть не здогадувалися про існування історичних чинників, які 1) об'єктивно впливали на їхні прагнення негайно створити омріяну національну соціалістичну українську державу простих трударів – без євреїв, поляків, москалів, так званих нетрудових елементів абощо; 2) детермінували набір варіантів, які можна було імплементувати в поточну, а не вигадану політичну реальність.
Нам довелося також визнати, що лідери так званих «національно-визвольних змагань», або «Українськоїреволюції», не мали адекватного поняття про країну, в якій жили і яку відчайдушно заходилися змінювати. Більше того, вони принципово відкидали будь-які факти, послідовно знищували будь-яких осіб або будь-які політичні течії, існування яких вважали прямим запереченням їхнього державотворчого ентузіазму.
Ще один установлений факт: відсутність у теперішніх керманичів країни – незалежно від їхнього політичного забарвлення – адекватних понять про країну, яку вони заповзято взялися «розбудовувати» і якою заходилися керувати. Агресивне невігластво, дурисвітство фанатизму, неповага до себе і, отже, до опонента-партнера, невиліковна клептоманія, всеосяжна безвідповідальність та принципова «безпринципність» – ось головні риси сучасного українського державотворця, політичного діяча, «професійного» українця. Для них країна колосальної та незбагненної культурної традиції, всі її громадяни, яких вони зневажливо до сьогодні називають «населенням», є лише ресурсом для задоволення власних первинних тваринних рефлексів – наїстися та розмножитися. Будьмо свідомі: задовольнити їх можна лише на тлі викорінення засадничих понять, як-от БОГ, ПРАВО, ЗАКОН, СОВІСТЬ, КУЛЬТУРА, ЛЮДИНА, ГІДНІСТЬ, МОРАЛЬ.
У цій, другій, частині «Навчального посібника для президентів, прем’єр-, віце– і просто міністрів, голів Верховної Ради та їхніх заступників, секретарів та заступників секретарів Ради національної безпеки і оборони, народних депутатів, лідерів політичних партій та їхніх активістів, журналістів, політологів і просто коментаторів усього сущого в усіх українських та закордонних ЗМІ, а також фахівців та аматорів з написання, переписування та удосконалювання Конституцій України» ми, крок за кроком, прослідкуємо, хто, як, яким способом і, головне, – навіщо зробив усе можливе, аби завдати смертельного удару своїй Вітчизні, запрограмувати майже столітній процес фізичного та духовного знищення народу, перетворити на посміховисько саме слово «Україна».
Сучасний стан інституційного розуміння проблеми – 1
Сучасний стан розуміння, бачення, тлумачення фактично всього комплексу проблем вітчизняної історії періоду 1917—1920 рр., на нашу думку, найкраще репрезентує фундаментальна колективна монографія «Україна: політична історія…»[13], підготовлена та видана заходами науковців Інституту історії України НАН України та Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса. Серед авторів – провідні вчені країни, в тому числі п’ять академіків, два члени-кореспонденти та принаймні десять докторів наук, зокрема такі знані в експертному середовищі фахівці, як В. Верстюк, Ю. Левенець, Р. Пиріг, О. Рубльов, В. Солдатенко. Розділ «Вітер революції» можна, без сумніву, назвати своєрідним систематизованим підсумком двадцятирічних досліджень, проваджених багатьма вітчизняними науковцями, який презентує – з огляду на склад авторів та видавництво – практично всі сучасні «офіційно-академічні» оцінки тієї доби.
За оціночним судженням автора даної розвідки, більшість положень, представлених у згаданому розділі (крім параграфів, присвячених Українській Державі та Західно-Українській Народній Республіці), обіперті головно на видані документальні масиви, архівні документи, роботи В. Леніна та Й. Сталіна, міфи, витворені на еміграції націонал-соціалістичними вождями УЦР/УНР/Директорії УНР, а також на деякі вторинні за значенням розвідки комуністичної доби. Згадані положення практично ігнорують основні досягнення вітчизняних суспільствознавців, насамперед підготовлених упродовж останніх десяти років, повторюють засмальцьовані, позичені з другорядних розвідок діаспорного походження концепції української національної революції, яка включає в себе: 1) «українське національне відродження і запровадження української державності» і 2) «соціальні перетворення на користь української людності».
При ознайомленні з пропонованими текстами в академічній роботі «Україна: політична історія…», які буцімто покликані підбити підсумки двадцятирічних досліджень, складається враження, що принаймні деякі автори зовсім не знайомі з результатами сучасних розвідок (оскільки виходять з апріорного положення про те, що на початок 1917 р. Україна існувала як історичне, геополітичне абощо поняття так само, як Польща або, скажімо, Фінляндія). Друге, що відразу впадає в очі, – події, які відбувалися на території сучасної України і є предметом дослідження, «вписані», та й то побіжно, в контекст Першої світової війни, але як такі відбуваються поза контекстом загальноєвропейським, у такому собі правовому, геополітичному, культурному й просто політичному вакуумі, нібито самі по собі. Ще одне наше спостереження полягає в тому, що деякі автори так і не змогли розібратися з дефініціями, які широко – і, як правило, в різних значеннях – вживаються в тексті.
Але це не треба ставити авторам монографії на карб. Адже колективний розум радянських істориків під проводом ленінського Центрального комітету ВКП(б) – КПРС та спочилого в Бозі академіка І. І. Мінца за півстоліття витворив залізобетонну дефініцію «Великий Жовтень та громадянська війна на Україні», найменше відхилення від якої каралося партійно-радянським аутодафе. Після 1991 р. незалежна Україна, очевидно, тим наробком користуватися не могла – колективний державницький погляд звернувся до текстів діаспорних фахівців, з деяких і пішли ці всі терміни, як-от «Українська революція», «Українська національно-демократична революція», «період національно-визвольних змагань», «визвольні змагання українського народу за державність», «національно-демократична революція» абощо. З хронологічними рамками також не склалося: в одних випадках говорять про 1917—1920 рр., в інших – 1917—1921 рр. У межах даної роботи ми будемо користуватися дефініцією «період творення національно-соціалістичної Української держави в умовах військової поразки та державно-політичного розпаду Російської, Австро-Угорської та Німецької імперій, громадянської війни та встановлення однопартійного тоталітарного режиму», нижньою хронологічною межею якого є 2 березня 1917 р. (якщо зовсім точно – 23 год. 40 хв., коли імператор Микола II підписав документ про зречення), а верхньою – ніч проти 21 листопада 1920 р., коли останні загони Дієвої армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані на території Польської Республіки.
Автор першого розділу цитованої фундаментальної монографії, член-кореспондент НАНУ Ю. Левенець, справедливо наголошує: для розуміння впливу М. Грушевського на сучасний йому політичний процес необхідно проаналізувати ключові для політичних поглядів голови УЦР терміни «нарід», «держава», «герой в історії». «Справа в тому, – слушно зауважує Ю. Левенець, – що ці терміни взяті з різних систем, які в основному неспівмірні. «Нарід» у Грушевського – це поняття метафізики романтичного періоду, а його «держава» – це анархістсько-соціалістичний термін Прудона – Драгоманов а. <…> При цьому, вказує далі Ю. Левенець, – «нарід» не є ясною, чітко визначеною дефініцією, а ідея «селянськості» України, як одинокого (підкреслено нами. – Д. Я.) носія ідеї «народу»», запозичена Грушевським у М. Драгоманова. Ідучи за останнім, а також за М. Костомаровим, майбутній лідер «Української революції» негативно ставився до держави, яка для нього була «швидше злом, ніж позитивним фактором», а його, Грушевського, ідея автономії спиралася на етнічний принцип, а не на принципи історико-економічного регіоналізму (що його сповідував Драгоманов)[14]. Неявно висновки, які випливають із цитованої тези, узгоджуються з системотвірним висновком іншого дослідника: «для сучасного етапу розвитку української історичної науки продовжує бути актуальним переосмислення історичних концепцій таких велетнів наукового знання і національного духу, як Михайло Грушевський та В’ячеслав Липинський»[15]. Це, в свою чергу, підкреслює справедливість оцінок польських колег, які ще на початку 20-х років XX ст. вказували на очевидні системні огріхи в історичній концепції Грушевського: «недоречність уживання етноніма «українці» в контексті дослідження давньоруських часів, <…> надмір негативізму в оцінці польсько-українських стосунків, героїзація козаччини тощо».[16]
Ці та інші твердження М. Грушевського, сформульовані на підставі відомих на той час фактів, попри запровадження у науковий обіг принципово нових інформаційних обсягів, до сьогодні живуть і квітнуть у вітчизняному суспільствознавстві, відкидаючи, ігноруючи тисячолітній інтелектуальний спадок нашого народу. Ось яскравий приклад: «Конституційні ідеї в класичному розумінні фактично присутні в українській політичній та правовій думці, починаючи з середини XIX ст.». Автор цитованого дослідження розпочинає відлік національного конституціоналізму зі Зборівської угоди 1649 р., Переяславських статей 1654 р., Гадяцького договору Івана Виговського 1658 р., Коломацьких статей І. Мазепи 1687 р., «Правового укладу та Конституції відносно прав та вольностей Війська Запорізького» 1710 р. (т. зв. конституції П. Орлика, яку мовляв, треба вважати «першим конституційним актом в Україні») та інших «своєрідних актів передконституційного характеру». Очевидно, таке твердження було би коректним у випадку, якби ніхто ніколи і не чув і не знав про існування «Руської правди» або, скажімо, Статутів Великого князівства Литовського та інших законодавчих корпусів, які впродовж століть регулювали повсякденне життя нашого народу. Як ми покажемо нижче, саме ці (але не тільки) міфологеми, впроваджені М. Грушевським та його послідовниками, завели їх до політичної могили, а омріяну ними «Україну» до того місця, в якому вона перебуває на початку III тисячоліття.
Сучасний стан української історичної науки, на наше глибоке переконання, потребує переосмислення не тільки наукової (та/ або політичної) спадщини «загальновизнаного лідера українства»[17] М. Грушевського, але й усіх без винятку діячів тієї доби та їхніх організацій. Переосмислення потребує і те, що відбувалося в Росії по перших тижнях після відомих петроградських подій, які автори вперто називають «революцією», не даючи при цьому ніякого визначення цьому термінові, хоча йдеться по суті лише про процедуру зречення монарха на користь молодшого брата. У той самий час, – ідеться в тексті цитованого академічного видання, – «український рух набрав вибухоподібного характеру. Його масштабність та радикалізм дають підстави для того, щоб кваліфікувати нову стадію історичної боротьби українства як національно-демократичну революцію», яка за дві сторінки вже називається «Українською революцією»[18]. При цьому в тексті неможливо знайти визначення і другої, а тим більше – роз’яснення різниці між ними.
Ще один прийом, який досить часто використовується в тексті «Україна: політична історія…», – оперування уявностями типу «М. Грушевському здавалося (підкреслення наше. – Д. Я.), що Тимчасовий уряд добре розуміє: на місцях мають творитися нові форми організації (організації чого? – Д.Я.) згідно з новими умовами». Ще один приклад відверто маніпулятивного прийому: справедливо констатуючи те, що Грушевський вважав недоцільним покладатися на волю загальноросійських Установчих зборів, які, за задумом організаторів зречення імператора, мали встановити новий, республіканський політичний режим на території романовської імперії та форму державного устрою, автори уникають логічного висновку про те, що лідер «Української революції» з перших днів своєї діяльності в ролі голови Української Центральної Ради, координативного органу українських національних громадських та політичних організацій, узяв курс на незаконне створення органів державної влади на частині території Російської держави. Ці самочинно створювані нелегітимні органи влади, наскільки нам пощастило зрозуміти, і називають «новими формами організації». При цьому чомусь забувають наголосити на тій обставині, що публічно і сам Грушевський, і його прибічники переконували всіх і кожного в тому, що український рух не має на меті відторгнути Україну від Росії. Четвертий маніпулятивний прийом – наклеювання ідеологічних ярликів або елементарна підміна понять у тих місцях, де авторам або бракує аргументів, або де їхня концепція суперечить фактам дійсності. Наприклад, позиція Тимчасового уряду, що намагався реалізувати завдання, задля якого був створений, а саме – утримати ситуацію в межах правового поля, довести країну до Установчих зборів, – трактується не інакше, як «шовіністична». У чому проявлявся цей «шовінізм» уряду, у складі якого, між іншими, перебували і українці, і євреї, і грузини за походженням, донині залишається загадкою. Курс Тимчасового уряду на підтримання законності, правопорядку, демократичних процедур, скликання Установчих зборів трактується як «лабіринт великодержавного курсу»[19]. Ще один приклад відвертого пересмикування – порушення принципу викладення подій у хронологічній послідовності: «Головним завданням Української революції на той момент стало впровадження в життя програми, накресленої I Універсалом, тобто рух до реальної автономії у складі демократичної федеративної республіки Росії».[20]
Маємо чудо з чудес: вибори до Установчих зборів ще навіть не оголошені. Установчі збори – єдиний легітимний орган, який, за задумом організаторів зречення Миколи ІІ, мав ПРАВО встановити новий державний устрій (чи то унітарний, чи то федеративний, чи то конфедеративний), – ще не обрані. Самочинна організація лише однієї з національних груп (нехай навіть і найчисленнішої), яку ВСЯ людність південно-західних губерній Росії, оголошених «Україною», ніколи не обирала, – вже встановила для себе федеративний устрій у майбутній державі і автономний – в одній із її частин. На запитання, на якій такій підставі вона, тобто ця самочинна організація, це зробила, від сучасних дослідників ви почуєте одностайну відповідь: «а революція ж бо надворі!». А на наступне запитання – чи є «революція» синонімом бандитизму і беззаконня? – матимете в кращому разі таку відповідь: «Шовініст, контрреволюціонер, українофоб!».
Надзвичайну наукову цінність у талмуді «Україна: політична історія…» мають і глибокодумні, ретельні вимірювання з калькулятором у руках процентного представництва євреїв в УЦР та її органах. Нарешті ми дізналися, що євреїв у Малій раді було 16 із 66 членів, тобто понад 24%![21] Мало того, маємо згадку і про діяльність всюдисущих, але завжди і всюди таємничих масонів.