Читать онлайн
Казки добрих сусідів. Птаха щастя. Казахські народні казки
© О. Р. Герман, переклад українською, упорядкування, 2019
© Я. А. Кісельова, ілюстрації, 2019
© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
Птаха щастя
Був час, коли одні люди ходили в дорогому одязі, а інші носили короткі драні кожухи. Жив тоді під небом дуже скупий бай Келден. Багато різної худоби було у жадібного бая, доглядали за ними пастухи і раби. І був серед пастухів Казангап – зовсім ще хлопчисько. Пас він байських ягнят. Не було в Казангапа ні батька, ні матері, він увесь час був з ягнятами – вдень на пасовищі, вночі спав разом з ними в загоні. В одну з ночей наснився Казангапу дивний сон, нібито світить над його головою сонце, внизу сяє місяць, а біля ніг б’ються двоє ягнят, ось-ось розіб’ють собі лоби. Злякався пастух: не приведи Аллах, повбивають ягнята одне одного, бай не погладить по голівці, вижене бідного сироту. Кинувся він до ягнят з криком, щоб розігнати їх, і прокинувся. Дивиться: тихо навколо, ягнята мирно сплять. До самого ранку пастух не зімкнув очей. Все думав до чого б цей сон, а ранком розповів про сон байському сину Асаубаю – своєму однолітку.
Асаубай з цікавістю вислухав пастуха і попросив продати йому сон. Хай хлопчина навзаєм візьме скільки хоче худоби з батькових кошар.
Розгубився Казангап, не міг зрозуміти, чи серйозно говорить Асаубай, чи жартує. Побіцяв хлопець дати відповідь через три дні і погнав ягнят на пасовисько. Цілий день думав: «Сон мій гарний: не купував би Асаубай поганий сон. Старі люди кажуть, що сон інколи збувається. А якщо я захочу продати сон, Асаубай обдурить мене – нічого не заплатить та ще й посміється. А не продам – поб’є й вижене. Погано і так і так. Степ широкий – піду куди очі дивляться».
І Казангап пішов.
Багато днів змінювалось ночами, йшов Казангап все далі й далі від рідних місць. Ночував, де підстерігала ніч, а на світанку – далі. В один з вечорів зупинився він біля великих тополь, що стояли в степу. Зладнав собі постіль, перекусив чим бог послав, ліг і відразу міцно заснув. Хай спить, не будемо його турбувати, а наша розповідь буде про інше.
Цією територією, де стояли тополі, володів хан Таусагір. Суворий бул хан Таусагір, але справедливий. Далеко за межами його ханства знали Таусагіра як чесного і розумного чоловіка і йшли до нього за порадами.
Хан мав двох доньок-красунь, Гуляйім і Гулмахіру. Дівчата були дуже розумні, Гулмахіра до того ж була чаклункою – вона знала мову джинів і пері. Сестри жили дружно, любили одна одну. Коли вони підросли, поклялись ніколи не розлучатися.
Прийшов час видавати доньок заміж, і хан знайшов їм наречених – синів багатих і відомих батьків. Батьки домовились зіграти весілля в один день.
Засумували дівчата – не подобались їм наречені. І розлучатись вони не хотіли. Думали, думали, як їм буде краще, і придумали вийти заміж за одного джигіта. Був такий джигіт у степу, бідний пастух бая, але гарний собою. Звали його Сагіт.
Послали сестри вірного слугу за джигітом, і коли він приїхав, розповіли йому про своє бажання вийти за нього заміж. Розгубився юнак і зрадів одночасно. Запитав, що йому потрібно робити. Розумна Гулмахіра запропонувала: хай Гуляйім з Сагітом втікають, знайдуть прихисток, а потім до них приєднається й вона, Гулмахіра. Порада Гулмахіри сподобалась, і Гуляйім вирішила втікати цієї ж ночі. Вона домовилась із Сагітом зустрітися опівночі в степу – біля тополь.