Читать онлайн
Країна імли
Країна імли
© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2019
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017
Отруєний пасок
Розділ 1. Розмиті лінії
Я відчуваю нагальну потребу ретельно описати ці вражаючі події, поки подробиці залишаються ще свіжими в моїй пам’яті і не стерлися потоком часу.
Коли кілька років тому я описував на шпальтах «Дейлі ґазетт» сенсаційну подорож, під час якої втрапив у казкову місцину в Південній Америці в товаристві професора Челленджера, професора Саммерлі та лорда Джона Рокстона, то мені, звісно, навіть не снилося, що я колись буду в змозі розповісти набагато більше про дивовижну пригоду, що затьмарює собою все, що досі відбувалося в людській історії. Ця подія вже незвичайна сама по собі, але те, що ми четверо на той час опинилися разом і могли спостерігати за нею, було цілком природно та логічно. Насамперед спробую, за можливості ясно та стисло, викласти всі обставини, що передували цій пригоді, хоча чудово знаю, що читачеві було б найприємніше почути від мене якнайдокладніший звіт. Зацікавлення суспільства цією подією, як ми знаємо, не охололо й досі.
Отже, в п’ятницю двадцять сьомого серпня (цей день навіки закарбується у всесвітній історії), я вирушив до редакції мого часопису, щоб попросити у пана МакАрдла, завідувача відділу новин, триденну відпустку. Старий добрий шотландець лише похитав головою, почухав у задумі пухнасті залишки рудуватого чуба й одягнув у такі слова своє негативне ставлення до мого прохання:
– Знаєте, пане Мелоун, ми мали для вас небавом виняткове завдання, таке, скажу не криючись, що лише ви можете виконати як належить.
– Дуже прикро, – засмутився я, хоча й спробував приховати, як міг, своє природне розчарування. – Звісно, якщо я вам потрібен, то й сперечатися даремно. Втім, маю потребу відлучитися у дуже терміновій справі, а тому, якщо все ж є якась можливість обійтися без мене…
– Не бачу такої можливості!
Мені нічого не залишалося, як погодитися з цією прикрістю. Зрештою, я мав би знати, що журналіст ніколи не може розпоряджатися ні собою, ні своїм часом.
– У такому разі викину це з голови, – безтурботно заявив я, наскільки це було можливо в такому гуморі. – Яке ж завдання маєте намір мені загадати?
– Бажаю, щоб ви взяли інтерв’ю у цього дідька з Розерфілду.
– Ви ж не маєте на увазі професора Челленджера? – вигукнув я.