Читать онлайн
Америка

Паровичник

Коли шістнадцятирічний Карл Росман, якого бідолашні батьки відрядили до Америки через те, що якась покоївка спокусила юнака і привела байстрюка, дедалі повільніше запливав на кораблі в нью-йоркську гавань, статуя Свободи, яку він вгледів ще здалеку, раптово постала перед ним наче залита яскравим сонцем. Її рука з мечем, як і перш, була піднесена вгору, а навколо фігури її гуляли вітри.

– Яка висока! – сказав він собі, тоді як дедалі густіший потік тягонош, поминаючи його, мало-помалу, хай він зовсім не збирався поки виходити, виніс його аж до бортового поруччя.

Юнак, з яким Карл трохи познайомився під час плавання, поцікавився в нього мимохідь:

– Що, ще не наважуєтеся зійти?

– Я готовий, – сказав Карл, посміхнувшись йому, і з викликом, бо ж був хлопчина міцний, завдав на плече свою валізу. Але, поглянувши на свого знайомого, який, помахуючи палицею, вже плив геть з натовпом інших пасажирів, він розгубився, згадавши, що забув у каюті свою парасольку. Він попросив знайомого – це його навряд чи втішило – зробити йому послугу і пригледіти за його валізою, озирнувся, щоб зорієнтуватися, як сюди повернутись, і поквапився геть. Внизу, на свій жаль, Карл виявив, що прохід, який вельми скоротив би його шлях, уперше виявився закритий, що, мабуть, було пов’язано з повною висадкою пасажирів, і тепер йому довелося шукати східники, що змінювали один одного, йти через безконечні обвідні коридори, повз якусь кімнату з забутим письмовим столом, – аж поки насправді, бо ж проходив цим шляхом він якийсь раз чи два і завжди у великій компанії, остаточно і безповоротно не заблукав. У повній безпорадності, не бачачи навколо ні душі, а тільки чуючи над собою шурхотіння тисяч людських ніг і вловлюючи далекий відгомін уже зупинених машин, він, не роздумуючи, постукав в перші-ліпші маленькі двері, біля яких зупинився в своїх блуках.

– Відкрито, – крикнули зсередини, і Карл з полегшенням штовхнув двері. – Якої болячки ви гупаєте як божевільний? – запитав кремезний парубійко, тільки-но глянувши на Карла. Звідкись згори через ілюмінатор у жалюгідну каюту падало каламутне світло, що давно розсіялося в надрах корабля; ліжко, шафа, стілець і чоловік тулились одне до одного, як в камері схову.

– Я заблукав, – знітився Карл. – Під час плавання я якось не звернув уваги, що корабель страх який великий.

– Так, правда ваша, – мовив чоловік з відтінком гордості, і далі вовтузячись із замком невеликої валізи, що його він раз по раз закривав обома руками, щоб почути, як клацає защіпка. – Та заходьте ж! – вигукнув він. – Не стоятимете ж ви в коридорі!

– Я не заважатиму? – запитав Карл.

– А чому тут можна завадити?!