Читать онлайн
Шляхи долі

Шляхи долі

ШЛЯХИ ДОЛІ

Багато шляхів обійду, щоби дізнатись:
Що значить бути?
Правдиве, сильне, світле серце —
Хіба ж мені не допоможе в герці
Долю знайти чи від неї сховатись,
Її обійти чи здобути?

Неопубліковані вірші Девіда Міньйо

Пісня скінчилася. Слова належали Девіду; сільське повітря. Компанія, що зібралася за столиком в пабі, палко аплодувала, бо молодий поет заплатив за вино. Тільки нотаріус, М. Папіно, легенько захитав головою, бо він був чоловіком начитаним і не пив з іншими.

Девід вийшов на сільську вулицю, де нічне повітря вивітрило вино йому з голови. І тоді він згадав, що вони з Івон весь день сварилися, і що він вирішив піти з дому того ж вечора, щоб пошукати слави та визнання у великому світі за його стінами.

«Коли мої вірші будуть у всіх на вустах», – казав він собі в піднесеному настрої, «вона, може, подумає про ті гіркі слова, які мені сьогодні кинула».

За винятком гульвіс у таверні, село вже спало. Девід тихенько прокрався до себе в кімнату в сараї батькової хати й спакував свої нечисленні речі. З ними він вийшов на дорогу й утік із Верною.

Він минув батькову отару овець, яка тиснулася в загоні – овець, що він їх щодня випасав, а вони розбігалися, поки він писав вірші на обривках паперу. У вікні Івон він побачив світло, і раптом його рішучість похитнулася. Це світло могло означати, що вона кається у своєму гніві й не може заснути, а вранці… Ні! Рішення прийнято. Верной – не місце для нього. Жодна душа там не розділяла його поглядів. Його майбутнє, його доля, лежали десь на цій дорозі.

За десять миль оповитого туманом й освітленого місяцем поля починалася дорога, пряма, як борозна плугаря. У селі вірили, що ця дорога веде щонайменше до Парижа; і саме цю назву поет шепотів дорогою сам до себе. Ніколи раніше Девід не подорожував так далеко від Верною.

ЛІВЕ ВІДГАЛУЖЕННЯ

Дорога простягалася ще на десять миль, а далі перетворювалася на головоломку. Праворуч вона з’єднувалася зі ще одною, більшою дорогою. Девід завагався, а тоді звернув ліворуч.

На цій важливішій дорозі відбилися сліди коліс якогось транспортного засобу, що недавно тут проїжджав. Десь за півгодини в полі зору з’явився громіздкий екіпаж, який, очевидно, їх і залишив; екіпаж загрузнув у намулі струмка внизу похилого пагорба. Кучер і форейтори кричали й натягували вуздечки. З одного боку дороги стояв чоловік-велет у чорному вбранні та струнка панна, загорнена в довгий, легкий плащ.

Девід бачив, що слугам бракує майстерності. Він узяв контроль над роботою на себе: порадив вершникам, що супроводжували екіпаж, перестати кричати на коней і скерувати свої сили на колеса. Кучер зумів зрушити коней із місця своїм знайомим для них голосом; Девід сильним плечем змістив задню частину екіпажа, і від таких гармонійних зусиль той виїхав на тверду землю. Вершники залізли на свої місця.