Читать онлайн
Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги
Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги
© Г. В. Горицька, 2019
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015
* * *
Дмитру Васильовичу Малакову присвячується
Подяка тим, без яких ця книга була б абсолютно інакшою:
Дмитро Васильович Малаков – український краєзнавець, член Національної спілки краєзнавців України. Лауреат премії імені Дмитра Яворницького Національної спілки краєзнавців України (2012 р.).
Оксана Володимирівна Овсіюк – кандидат історичних наук, завідувач відділу культурологічних досліджень Науково-дослідного інституту українознавства. Голова ради молодих учених Науково-дослідного інституту українознавства. Заступник голови Центру прикладної антропології. Автор монографії «Життя після окупації: побут киян 1943–1945 рр.»
Олександр Миколайович Чудновець – голова ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство». Дослідник військової історії. З 1979 р. проходив службу в ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Автор книги «Монітор «Смоленськ» («Kraków»), три долі».
Нінель Григорівна Ящук – біохімік, український краєзнавець, дослідниця київської Дарниці. Автор книги «Любимая Дарница. Оглядываясь на ХХ век…».
Це історія про те, чим і як жила звичайна людина в повоєнному Києві. Історія, замішана на крові, злочинному романтизмі, високих пориваннях душі, тоталітарності радянського режиму і щасливих випадковостей, без яких неможливі були б ми – ті, котрі постали з попелу надій наших предків. Історія неможливостей і закономірностей водночас. Закономірностей – бо зрозумілих подій і їхнього перебігу для тих, що були до нас, і – неможливостей для покоління тих, хто прийшов після нас, і ще, сподіваюсь, для тих, хто буде згодом. Бо тяжко уявити гіршої іронії долі, якщо все знов розпочнеться і повториться.
Кожна лінія цієї історії абсолютно автономна щодо іншої. І тому розпочинати можна з будь-якої частини. Позаяк стежки переплетені. А як читати – залежить від вас.
Ще кілька слів про суто важливе – посилання. Якщо ви, мій шановний читачу (а я шаную кожного), застали радянські часи і встигли побувати в комсомолі перш ніж він зник, мабуть, ви можете ці сторінки проігнорувати – бо більшість із них розкривають те, що ви знаєте й так. А інші… Як я вже сказала: все залежить від вас.
Інсайт
Что-то с памятью моей стало.
Все, что было не со мной, – помню.Р. Рождественський. «За того парня».
Кажуть… Люди кажуть багато чого. І я їм здебільшого не вірю. Лише іноді, коли не маю іншого вибору, бо надія – єдине, що лишається. Ось як зараз.
«Ендшюльдіген зі бітте», – почула я заяложену фразу коло вуха і зрозуміла її. Переді мною вибачались за те, що добряче штовхнули. Потяг метро по дорозі сюди був повнісінький і вилізти звідти видалося так само складно, як і залізти в електричку на вокзалі Берліна. Що йшло далі – якась тарабарщина, це залишилося поза моєю розумовою досяжністю. Німецької я не знаю.
А ось мій батько знав. Льотчик-винищувач під час Другої світової, він вивіз мою маму з цього ж таки Берліна, який визволяв. Пожалів і врятував від масових зґвалтувань, що на неї напевне чекали. Ця складна операція із задіянням усіх корисних зв’язків, одного генерал-лейтенанта і навіть його спецтранспорту – літака, позиченого на добу, ледь не коштувала батькові життя. В Києві його розжалували і забрали всі нагороди. А в особовому відділі після численних допитів мали постановити одне – заслання. Батько дивом уникнув арешту.
Моя мама була красунею. А радянські солдати не гребували навіть монашками. Що вже казати про звичайних миловидних німкень. Хоча я бачила їхню весільну світлину і тому можу стверджувати: мама себе понівечила, як могла, аби не бути принадною для радянських військових. Обстригла наголо волосся і попросила сестру (котру таки зґвалтували, а потім убили) зламати їй носа. Однак і така вона випромінювала світло юної краси. Навіть зі старої вицвілої фотографії.
* * *
Батько мені залишив купу фотографій в офіцерському шкіряному планшеті з потертим наплічним ременем. Усі світлини дістались мені в спадок. Безліч інших, що вперто не бажали старішати, – зігнуті по краях світлини, що пахтіли рудою шкірою сумки. З молодим батьком і радісною мамою. Я так і не наважилася спитати, допоки він був іще живий: чи то і для мами це було кохання з першого погляду?
У тому польовому планшеті була фотографія, яку я ніяк не можу забути. Ви коли-небудь закохувалися в людину зі світлини? Не в диктора телебачення або футболіста чи співака, принаймні тих, хто жив з вами в один час (навіть якщо і на іншому континенті), а в хлопця з фотографії – льотчика, що разом з моїм неймовірно молодим батьком всміхається щасливо в об’єктив? А за ними – лани широкі, і десь там, удалечині, ліс на задньому фоні моєї батьківщини… Тієї, яку вони захищали від фашистських загарбників.
* * *
Це як coup de foudre[1], хай йому грець. У дитинстві я все думала, чи може статися так, що побратим батька зі світлини, в якого я була безнадійно закохана усе своє дитинство, якось стрінеться мені? Адже батько не забував своїх військових товаришів, і вони часто збиралися разом. Чи упізнала б я його?.. Адже я могла піти з батьком на одну з цих зустрічей і подивитись, який він. Могла хоча б просто запитати у батька, чи він одружений? Чи оцей льотчик зі світлини, ну, оцей, нахилений над трофейною каскою, котру використовували як казанок, живий?
Однак у юності я була украй нерішучою дівчинкою. Я боялася запитати у тата бодай щось про нього. Боялася стріти. Між нами було провалля в тридцять з гаком років, яке ніяк не подолати. А втім, його усміхнені очі довго не йшли з моєї нерозумної голови. Чи це була любов? Хтозна…
Просто гарний парубок зі старої світлини. Як випадковий стрічний. Ніби стоїш на зупинці і бачиш, як крізь вікно трамвая юнак проводжає тебе поглядом. А ти стоїш нерухомо, боїшся дихнути і все дивишся вслід тому вагону, в якому до вікна, спітнілого від дощу і вологи, прилип носом той, з ким ти вже і дітей народила…
Ось питання: чи такі стрічі і справді випадкові?
Адже я й досі пам’ятаю цю світлину. Єдину, на якій є він. Удалечині – жовте поле (імовірно, жовте, я хочу так думати, адже світлина чорно-біла) під синім небом. Жодної хмаринки над летовищем. Погода льотна. Вогнище з казанком і чимось поживним у ньому і двоє на передньому плані – мій батько і він. Обидва усміхаються, немов війна вже скінчилася. Немов навкруги – спокій і благодать. Мир.
Одноногий моряк
«Не свідомість людей визначає їхнє буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їхню свідомість».
К. Маркс
Кожен письменник, працюючи над своїм твором, відчуває іноді сумнів: чи вірний він життєвій правді? Так буває доти, поки ти відчуваєш своє право робити з героєм все, що тобі до вподоби. Але настає раптом момент, коли ти починаєш залежати від його волі, його характеру. Для мене цей момент дуже важливий. Я відчуваю, що герой став живим, а це і є та умова, без якої не можна завоювати довіри читача.
В. Некрасов «Шлях героя», стаття в «Літературній газеті» (26 квітня 1955 р. № 50).
Розділ перший. Київ 1946 р.
Він повернувся додому без ноги. Знаєте, скільки тоді було таких – немічних, хворих, злих на цей світ – уже мирний, але й не такий, яким вони хотіли його бачити після перемоги?
Коли він колупався в замковій щилині дверей квартири, що дісталася йому від батька, в царському будинку на вулиці Карла Лібкнехта[2], ще не почало опадати листя з хрещатицьких каштанів. Закінчувалось знекровлене, виснажливо-дистрофічне літо 1946-го.
– А чого ви тут ото стоїте? Що вам треба? – заверещала доволі голосно сусідка з квартири напроти. «Аби хтось почув і допоміг, якщо злодій», – відразу скумекав. Потім побачив у її очах оте, що бачив не раз, поки його з іншими пораненими везли роздовбаними шляхами України на санітарній машині під час евакуації за призначенням, – як жінки витирають очі фартухами, не чистими й охайними, а зужитими і латаними, дивлячись на них.
– Господи, Льоню? Це ти?!
– А що, тьотю Зіно, я так змінився?
Стара єврейка відвела погляд і нічого не відповіла. Щоб не лукавити. Потім роззирнулась навсібіч, ніби за ними хтось стежив:
– Ходімо, Льончику, до мене. Я тобі все розкажу…
– Та заждіть-но, Зіно Яківно, – юнак заусміхався, як колись, раніше хлоп’яком, коли бив шибки цій жінці, граючи у футбола, потім вибачався ніяково. – Дайте хоч води напитися в рідному домі…
– Води, Льончику? – Вона подивилася на нього якось безпорадно, стиснула долоні, витираючи їх, чисті, об фартух, і закусила губу. На мить застигла, але швидко отямилась. – Та ходімо зі мною – тут уже інші замки, не длубайся в них.
Зіна Яківна майже силоміць запхала його до своєї квартири.
– Не треба про це говорити… – зашепотіла стиха. У коридор вийшов хтось чужий – Льоня раніше не бачив цього чоловіка.
– Зіно Яківно, біжу картки отоварювати. Кажуть, нарешті м’ясо видають, а не консерви. Вам чергу зайняти?
– Ні-ні, Ігоре Івановичу, – швидко промовила, штовхаючи Льоню до кімнати, Зіна Яківна. – Я трохи згодом сама підійду
– Тьху! Чи ви гадаєте, що вони вас там чекатимуть у магазині?
Зіна Яківна нічого не відповіла. Нарешті заштовхала розгубленого хлопця до своєї кімнати і різко захлопнула двері, провернувши ключ у замку. Потім пояснила:
– Це Ігор Іванович – один із моїх нових сусідів.
Льоня потер скроню:
– Нічого не розумію… У вас що тепер – комуналка у квартирі?
– Авжеж, – відказала стара згорблена жінка і відвела погляд, ніби щось неприємне спало їй на думку, а вона не бажала пояснювати й згадувати. Потім енергійно махнула рукою і продовжила: – З цієї кімнати лише вчора молоду пару виселили. Виявляється, в них був підробний ордер. Кербуд відразу після цього прибігла, сказала, що тут надлишок жилплощі, і вона скоро нових приведе. А я вже звикла жити сама під час окупації…
– Підробний ордер? – перепитав Льоня.
Зіна Яківна знову махнула рукою, ніби відганяючи від себе все зле чи погане. Потім зітхнула і заходилася пояснювати:
– Це нині дуже важливий документ, Льоню. Основний папірець, можна сказати, що засвідчує право займати кімнату або й цілу квартиру. Це вже як кому пощастить. Адже після німців та пожеж у центрі житлових приміщень значно поменшало… Міськрада видає такий ордер. Тож лише Богу відомо, кому цей документ дістанеться. Черги страшні… – Зіна Яківна розвела руками. – Так-от. Хоча корінець документа зберігається в житлових конторах, а сам він містить купу деталей, як-от номер та дата видачі, його все одно якось умудряються підробляти. Людям-бо жити ніде. І їсти нема чого… В гастрономах порожньо. У нас тепер карткова система. Подейкують, вона на Донбасі з сорок першого. Звісно, все з Білокам’яної почалося. Ну а у нас вже після того, як німців вигнали, картки були введені. Ось тобі, наприклад, захочеться котлети, а м’яса катма.
Зіна Яківна раптом неприродно реготнула. Потім ураз стихла, позираючи, чи не чує хто. Пояснила тихо:
– Ось у тебе є, приміром, картки на м’ясо, а замість них у гастрономі – одні лише консерви. Або приходить мама з немовлям за молоком, а їй замість молочка трохи цукру відсиплять. Нема, нічого нема, Льоню… Навіть якщо у тебе найвища категорія[3]…
– Заждіть, із харчуванням мені все ясно. А що з моєю квартирою?
– Льоню, я ж пояснюю: з житлом у Києві страх що коїться… Хто спритніший – відразу після окупації щось ухопив. А так – нові люди приїздять, колишні мешканці повертаються, селити нема куди, всіх ущільнюють. Невже ти гадав, що квартира тебе чекатиме пустою? – Зіна Яківна похитала головою. – Та й не у війні лише справа… Не встигли ще й судове рішення по твоєму батьку прийняти, тільки опечатали, а ордер на заселення комусь уже видали. Родині енкаведешників. Гадаю, вони до цієї квартири придивлялись ще до арешту. Подейкують, працівники цього наркомату всюди найкраще житло урвали і не туляться в комуналках. Отаке-то, Льоню…
По цих словах Зіна Яківна знов огледілась. Льонині очі округлились.
– З квартирою мені тепер ясно… – кинув він. – Що ж, я у ній відтоді, як у мореходку поступив, не жив. Грець із нею. Зіно Яківно, а де Аля, де всі ваші?
* * *
Уже через кілька хвилин Леонід сидів на старій жовтій софі Зіни Яківни і хитав головою, чимдуж стискаючи щелепи. Так, ніби при кожній її фразі хтось бив його по обличчю боксерською рукавицею, а після останніх слів просто-таки послав у нокаут.