Загальний аналiз (збiрник) Олександр В. Ірванець Оповiдання i повiсть, що складають нову збiрку «Загальний аналiз», написанi протягом останнього десятилiття. Цвинтар, примiська електричка, пiдземелля Киiвського метрополiтену, кручi над Днiпром – ось декорацii, у яких вiдбуваеться дiя. Велетенська ящiрка Очамимря, що залюбки ковтае людей, львiвський нiчний сторож у музеi, до колекцii якого потрапила Украiнська Ідея, медсестри та санiтари психоневрологiчного вiддiлення лiкарнi, якi мають безмежну владу над хворими, – це персонажi творiв О. Ірванця, що фантасмагорично вiддзеркалюють наш з вами реальний свiт. Олександр Ірванець Загальний аналiз (збiрник) День Перемоги Усiм великим перемогам i iхнiм переможцям присвячую     Автор * * * Була п'ятниця, восьме травня. Западав ясний, погожий вечiр, свiжий i зоряний. Марко з Яном сидiли пiд парасольками вуличного кафе, допиваючи вже по третiй гальбi пива. Вони заприятелювали порiвняно недавно – трохи понад рiк тому, на засiданнi лiтературноi студii при редакцii мiськоi молодiжноi газети. Обое виявилися зволенниками поезii, тож i зараз, присьорбуючи пиво, вели ту саму нескiнченну розмову, яка тривала помiж ними вже понад рiк. – Ну добре, украiнськоi лiтератури нема. Усi тi тичини-сосюри давно повимирали. Та й що вони писали!.. – запально-запитально колошкався Ян. – Друге дiло – росiйська лiтература. Особливо – Поезiя. – Поезiя – це завжди iнша рiч. Чи «друге дiло», як ти ось щойно сказав, – Багатозначно пiдтакнув Марко й одним духом допив свое пиво. Подивившись у порожню гальбу, вiн раптом народив пропозицiю: – Слухай, а як стосовно того, щоби полiрнути? – Що полiрнути? – Ян, занурений у свою викривально-похвальну промову на честь поезii, не одразу вхопив змiну теми. – А, полiрнути? Чом би й нi? У пожежнiй частинi, де Марко заробляв свiй хлiб насущний художником-оформлювачем, саме сьогоднi видали премiю за перший квартал. Марко вже встиг купити в пенсiонера бiля вокзалу томик Теккерея в доброму станi, тому тепер вiн не почувався зобов'язаним доносити додому й усю решту грошей. Дружинi ж завжди можна сказати, що премiю зрiзали. Тож вiн помахом руки пiдкликав офiцiанта й рiшуче замовив пляшку портвейну. Коли важка червона рiдина солодко й повiльно потекла стравоходами, Ян зробив було спробу повернутися до попередньоi теми. – Але й у росiйськiй поезii все не так просто. Ось я, наприклад, цiную Йосипа бiльше, нiж усiх тих жень, андрюш i робертiв, разом узятих. Занадто багато вони про червонi прапори писали… Марко, не маючи що заперечити (та й не особливо бажаючи заперечувати), лише кивнув головою й удруге приклався до склянки, у якiй передбачливо залишив на два пальцi вина. А Ян саме тим часом (часом Маркового ковтка) несподiвано й раптово загубив нитку розмови. Вiн подивився на пляшку таким запитально-благальним поглядом, якого важко було не зрозумiти, i, коли Марко хлюпнув iз неi до склянок, Ян швидко вхопив свою, пiднiс ii до вуст та, замiсть перехилити напiй, раптом запитав: – Скажи, а звiдки вони беруться? – Хто – Вони? – Марко не зрозумiв запитання. – Поети? – Та нi. Ветерани, – Притишивши голос до гучного шепоту, вiв своеi Ян. – Як це – звiдки? – i далi плутався Марко. – Зараз поясню, – Пообiцяв Ян, цокнувши склом об скло. Друзi випили, перевели подих, i Ян продовжив. – От я сьогоднi вранцi iду до бiблiотеки, коли в тролейбус на Театральнiй площi заходить ветеран. Невеличкий такий сивий дiдок, орденiв на ньому ось так от, – Ян провiв ребром долонi собi по талii, нижче рiвня столу, там, де Марко й не побачив, тiльки вгадати мiг. – І вiн так владно, так жорстко подивився на всiх нас, хто iхав у тому тролейбусi: «Ану, хто менi тут мiсцем поступиться?», що одразу трое чи четверо людей встало. Вiн тодi сiв, iще раз нас усiх поглядом обвiв i поiхав собi… – Ну i що тебе тут дивуе? – запитав Марко й знову хлюпнув до склянок. – Завтра ж цей, День Перемоги. – Так! – Ян перейшов уже на тихий шепiт, хоча окрiм них у радiусi метрiв десяти не було жодного вiдвiдувача, лише понурий офiцiант бовванiв оддалiк у дверях. – У тому то й уся рiч. Скажи, чому iх не видно в iнший час, протягом року? Нi влiтку, нi восени, нi взимку? – Гм, цiкаво… – Марко замислено подивився в склянку й долив ще потроху, спершу собi, потiм приятелевi. – Якщо чесно, то я теж колись думав над цим. Давай!.. Цього разу портвейн уже пройшов плавно й нечутно, лишивши по собi тiльки гiркувату солодкавiсть у горлах. Сковтнувши слину, Марко продовжував: – Як менi ще було рокiв десять-дванадцять, до нас у школу теж часто приводили цих, ветеранiв. Я тодi дивився на них i думав: «Коли я стану дорослим, вони вже всi повмирають, i мое поколiння буде пишатися тим, що бачило ще живих учасникiв тiеi вiйни». Ян подивився на Марка впритул i нервово гигикнув. Марко кивнув, неначе зрозумiвши це гигикання: – А тепер ось менi вже сорок два, а я й далi щороку бачу iх у травнi, на парадах. І бачитиму ще, за рiк, за два, за п'ять. Спершу менi просто здавалося, а зараз я вже переконаний: я проживу свое життя, помру, а вони все йтимуть i йтимуть на тих своiх парадах. Запанувала пауза. Ян замiсть вiдповiдi простягнув руку через стiл i сам розлив пляшку до кiнця. Вийшло майже по повнiй склянцi. Друзi нiби за командою пiднесли склянки й зробили по ковтку. Ян аж закашлявся: слова лiзли з горла назустрiч алкогольному напоевi. – Слухай, а ти нiколи не замислювався, може, вони й справдi вже померли? Марко пiдвiв на нього очi. – А давай перевiримо… * * * Друзi розрахувалися, тобто розрахувався Марко. Ян був таки вийняв iз кишенi п'ятiрку, але старший товариш зверхнiм жестом руки зупинив його: облиш. Вiн дав понурому офiцiантовi п'ятдесятку i, щоб було без здачi, показав на пляшку коньяку мiсцевого розливу, яка сиротливо стояла в склянiй стiнцi бару серед горшок i портвейнiв: – А це нам iз собою. I пару бутербродiв, тих, iз оселедцем. Цвинтар у iхньому мiстi був не далеко i не близько. Марко з Яном перебiгли вулицю, заскочили до порожнього, чи й не останнього, тролейбуса, не компостуючи квиткiв, проiхали п'ять або й шiсть зупинок i, вийшовши в темряву, котра дедалi густiшала, перетнули ще двi паралельнi вулицi, уже переважно приватноi забудови. Металева хвiртка, яка служила бiчним входом на кладовище, виявилась вiдчиненою – Вона лише тихенько рипнула, коли двое друзiв протиснулися крiзь неi i спинилися. – Ну i що тепер? – запитав Ян здушеним голосом. Неначе у вiдповiдь, десь у приватному секторi хрипко прокукурiкав пiвень. Його крик не злетiв угору й не був пiдхоплений iншими пiвнями. Та й чи були на цiй мiськiй вуличцi iншi пiвнi? Марко примружив очi, поправив окуляри i, притискаючи до грудей пляшку, рушив уперед стежкою помiж могилами. Ян, боязко щулячись i озираючись, поплентав за ним. Хвилин за десять вони вибрели на центральну алею цвинтаря, порiвняно широку й освiтлену двома слабенькими блiдими лiхтарями. Сюди, на алею, теж виходили могили, але вони були привiтнiшими, нiж тi, у глибинi цвинтаря. Акуратно обкопанi, доглянутi, iз вiнками й живими квiтами в пляшках з-пiд кефiру та в майонезних слоiках. – Тут лежать гiднi люди, – Промимрив Марко, пробираючись ближче до свiтла. Повз могили двох мiських голiв, чиi чорнi гранiтнi голови суворо дивились у темряву з дорогих постаментiв, повз могилу директора театру й головного лiкаря мiського шпиталю друзi нарештi вийшли до лавочки, яка самотньо стримiла пiд дальнiм лiхтарем. Роззирнувшись i змахнувши невидиму куряву з дощок, Марко сiв, затиснувши мiж колiнами пляшку. Алюмiнiева закрутка тричi трiснула в його пальцях. – Пий, – Простягнув вiн пляшку Яновi. Той узяв, зробив ковток, скривився. – Як? Нормальний? Чи палений? – Марко, не чекаючи вiдповiдi на свое питання, забрав пляшку, пригубив, потiм зробив одразу два бiльших ковтки. – Нормальний! Х-ху… Десь за деревами, у невидимому звiдси приватному секторi, самотньо завив пес. Ян боязко озирнувся, утягнув голову в плечi. Марко пiдбадьорливо ляпнув товариша по спинi й раптом завмер. Неподалiк почувся дивний, незрозумiлий звук. Це був скрегiт, але не гучний, не рiзкий, а глибокий, немов потамований шаром чогось м'якого. Вати? Чи – землi? Друзi iнстинктивно нахилилися, притиснулись один до одного й повернули голови в той бiк. Спершу нiчого не було видно, але потiм у темрявi за рядами могил таки вдалося розгледiти хаотичний, уривчастий рух. Це був старий чоловiк iз зеленкуватим обличчям i рiденьким волоссям, що щiльно облiплювало йому череп. Одягнений вiн був у мундир пiдполковника з червоними петлицями танкiста. Лiва рука в нього висiла вздовж тiла майже нерухомо, але правою пiдполковник досить управно обтрiпував iз кiтеля землю, яка налипла на поли. Худi й тонкi пальцi його долонi були заляпанi воском, що прилип до нiгтiв. – Ей, ребята! – Вiн через могильну огорожу помахав марковi з яном усе тiею ж правою рукою. – З наступающим празднiчком вас! – Дякуемо… Вас також… – Промимрив Марко. Ян кивнув, приеднуючись. – Тут наших нiкого не вiделi? – запитав у них пiдполковник, дивлячись глибоко запалими очима, немов i не на них, а кудись у глибину темряви. Марко тiльки знизав плечима у вiдповiдь. – Ну ладно… – Вiйськовий повернувся й, далi обтрiпуючись, побрiв кудись лiворуч мiж могилами. Друзi проводжали його поглядами, все ще не вiрячи побаченому. Ян дрiбно-дрiбно цокотiв зубами. Марко пiднiс йому до рота пляшку й улив ковток коньяку. Ян тiльки вдячно кивнув i обхопив своi лiктi долонями. Його усього тiпало частим дрiбним дрожем. Далi по алеi одна з центральних могил i собi заскреготiла глухо й невиразно. Пiдполковник прискорив кроки в той бiк. І саме вчасно – iз-пiд плити повiльно пiдвелася висока, ставна постать у мундирi з широкими лампасами й великими золотими зiрками на погонах. – Товарiщ генерал! – Пiдскочив до нього танкiст, вiдстовбурчуючи догори неслухняну правицю. – Падполковнiк панкратов на торжественное построенiе прiбил первим! – Вольно! – Промуркотiв генерал, i собi обтрiпуючи мундир. – Не спешите, падполковнiк. Хотя усердiе похвальное. Обое вiйськових вийшли на центральну алею. Тепер було помiтно, що земля прилипла не тiльки до кителiв, але й до штанiв, гарних генералових, iз лампасами, i пiд-полковникових, вужчих, скромнiших. Черевики в обох теж були добряче побрудженi, хоча не грязюкою, а курявою. Тож спершу генерал, а за ним i пiдполковник обережно потупали ногами, обтрушуючи пилюгу. – Бачиш… Ти таки не помилився… – Прошепотiв Марко й пожадливо ковтнув iз пляшки. Ян простягнув руку, яка тремтiла, й, обливаючись, також зробив великий ковток. А глухуватий скрегiт уже долинав iз рiзних бокiв, зблизька й здалеку. То там, то там гупала об землю кам’яна плита, i чергова постать у мундирi, обтрiпуючись, зводилася з-пiд неi. Мерцi пiдтягались до генерала й пiдполковника, рапортували про свое прибуття, а потiм продовжували обтрiпуватись, уже потроху шикуючись у якусь не вельми струнку шеренгу вздовж центральноi алеi. Ян iз Марком усе сидiли нерухомо на лавцi. Та на них i не дуже звертали увагу. Розмови, якi вели померлi мiж собою, переплiтались у широке й не до кiнця збагненне полотно: – От харашо як вокруг!.. Весна, все позеленело! Недаром весной победу здобули! – Ти шо лi ii здобував? Да тобi ж у сорок п'ятом чотирнадцять лiт стукнуло, Іван Миронич! Ти ж военруком всю жизнь проработав у школi, пацанов учив протiвогаз одiвать! – Ну i шо ж, i ето тоже нада! Готовив будущих защiтнiкiв. Чи ви щось iмеете протiв, Михаiл Петровiч? Ілi я вiноват, шо од вас молодший? – О, диви, Семенiвна вилiзла! Ти ж наша подруга боевая, i мать, i сестра, i жена! Помiж огорожами могилок пробиралася, накульгуючи, старенька бабця в довгiй чорнiй спiдницi й плюшевому жакетi, на якому трьома низками косо стримiли орденськi планки. – А де ж самi награди твоi? Дiтям у наследство оставила? Семенiвна зупинилася, сперлась на хвiртку бiля однiеi з могил i прошамкала у вiдповiдь: – Да награди моi Вiтька, внук младший, iще в дев'яносто первом вивiз у ету Польшу, котору ми з вами, Петровичу, освобождалi, i там змiняв на часи електроннi, китайського проiзводства. – Та ви шо? От негодяй! І як так можна!.. – обурено розвiв руками Петрович. Вiд рiзкого руху одна рука в нього неприродно вигнулась у лiктi назовнi, i вiн обережно засунув ii до кишенi кителя. А Семенiвна продовжувала пояснювати, пробираючись вузькими проходами мiж гробами: – Так вiн же тих часiв привiз тодi немiряно, цiлих два мiшка. З тими часами пiвгорода ходило. І тi три кiоска на базарi, якi вiн сiчас держить, вони од тих часiв началися. То разве ж менi жалко? Марко здригнувся й обережно перевiв погляд на свiй годинник. «Casio» показував пiв на третю. Ян, спершись на його плече, вже не тремтiв, а сидiв у якомусь закам'янiннi. Марко майже силомiць розцiпив друговi зуби й улив туди кiлька грам коньяку. Із того, що на Яновому горлi смикнувся борлак, було зрозумiло, що життя у його тiлi ще жеврiе. Марко обережно пiднiс пляшку до рота й вiдпив сам. Тим часом Петрович, який, вийшовши на свiтло, виявився майором-зв'язкiвцем, товстим i лисим, подивився в бiк Марка з Яном i неначе сам до себе, але досить голосно промовив: – А в них же тут зараз есть магазiни i кiоски етi, як iх… круглосуточнi! Чуеш, Семенiвна, а твiй внук часом не таким кiоском завiдуе? – Не, вiн курточками i штанами торгуе, – уже зовсiм близько вiд нього вiдгукнулась Семенiвна. – У нього вночi закрито. – А-а-а, i то правда… – Петрович явно натрапив на близьку й важливу для себе тему. – Да й денег цих современних навряд лi в кого найдеш. Вони ж, родня, перед тим, як хоронить, усi кармани обшарять!.. Той, кого вiн називав Мироновичем, невисокий вузькоплечий мрець у мундирi невизначеного роду вiйськ iз погонами старшого лейтенанта, стоячи трохи вiддалiк, розвiв руками й знизав плечима. Цi рухи вийшли досить дерев'яними, проте Петрович мiняти тему не хотiв. – От у нас пару лет назад тут вилiз учасник Октябрьской революцii. Йому в ноябрi положено, але вiн день перепутав чи, може, i нарошно. Воно ж приятнiше весной вилiзти. Так у нього, слиш, Миронич, у нього в подкладу пiджака золотi царськi п'ятьорки зашитi вказалися. Ото ми тогда погуляли!.. – замрiяно вiв своеi Петрович, помалу, крок за кроком, обережно наближаючись до лавки пiд лiхтарем. Марко притиснув Яна до себе, той вiд жаху опустив голову, дивлячись прямо пiд ноги, у темряву, ледь розбавлену блiдим лiхтарним свiтлом. Петрович якось боком, низько й дрiбно переставляючи ноги, неначе на протезах, дибуляв у iхнiй бiк. Ян застогнав, а Марко сховав пляшку з коньяком пiд куртку. – От слиште, молодие людi, – здалеку почав Петрович, метрiв зо п'ять не дiйшовши до них. – Скiко зараз бутилка водки стоiть? В етiх ваших нових деньгах? Марко вичекав iз пiвхвилини. Мрець зробив у iхньому напрямку ще зо три кроки, i не вiдповiдати вже було неможливо. Намагаючись, щоб голос не тремтiв, Марко прошепотiв: – Та гривень три-чотири… – Е-е-е… Дорогувато… – Петрович був уже крокiв за десять. – Прежнi рази були й по два, i по полтора гривнi. Шо ж це такое, шо всьо дорожае… Марко з Яном мовчали. Петрович також зупинився й неначе замислився, розв'язуючи в головi якусь складну задачу. Потiм зробив iще два-три дрiбненьких кроки й почав своею правицею чи то мацати, чи масувати груди лiворуч, там, де серце. «Може, йому погано?» – Майнула думка в головi в Марка i тут-таки зникла, затулена iншою: «Але як це мерцевi може бути погано?» А Петрович тим часом полiз пiд вилогу кiтеля й почав там незграбно нишпорити неслухняною правицею. – Слушайте, молодi люди… – Вiн копирсався за пазухою, i Марковi робилося страшно вiд самоi думки про те, що вiн зараз може звiдти дiстати. – А вот ви можете дать менi етi самi чотири-п'ять гривень… не за безплатно… а вот за ето, напрiмер. Вiн витяг руку з-за пазухи – там не було нiчого. Але вiн тiею самою рукою зняв iз грудей ордена Червоноi Зiрки й простягнув його Яновi, водночас прикручуючи двома неслухняними пальцями на хвостик круглу металеву заглушку, яку, вочевидь, i вiдстiбав так довго з другого боку свого кiтеля. – Орден. Вiн гораздо дороже стоiть. Ян, немов загiпнотизований, дивився на п'ятикутну металеву пластину, укриту червоною емаллю, потiм узяв ii лiвою рукою, обережно двома пальцями. У той самий час праву долоню вiн запустив у кишеню штанiв i видобув звiдти п'ятiрку – ту саму, якою намагався розплатитися в барi i яку повернув йому владним жестом Марко. – Ось. Вiзьмiть. Мрець простягнув свою всохлу долоню, i Ян поклав туди банкноту, швидко-швидко, ще й вiдсмикнувши свою руку, щоб часом не доторкнутись плоть до плотi. Петрович зауважив це й усмiхнувся вузькими, майже нерухомими вустами: – Не нада, не нада бояться… Вiн заховав п'ятiрку до кишенi й, повiльно розвернувшись, пошкандибав у глибину центральноi алеi. А мерцiв тим часом прибувало й прибувало, iхня багатоголоса розмова вже загортала в свое полотно увесь цвинтар. – Смотрi-смотрi, Мантюк показався! Ах ти ж тля бандеровская! Ти ж первих два года войни в полiцаях служив iлi там в лесу сiдел. А потом, когда наши прийшлi, так ти, как нi в чом не бивало, присоедiнiлся! Ану спрячся назад, зараза, а то закопаем второй раз!.. – О, Лазарь Мойсейович появився. Ти шо ж, за всю жизнь так вище майора й не дослужився? П'ята графа помiшала? Той, кого назвали Лазарем Мойсейовичем, виглядав iще майже живим: видно, його поховали нещодавно. Вiн мав пригнiчений вираз обличчя зi стиснутими губами i великим, хоча й не гачкуватим носом. Майорський мундир сидiв на ньому дещо недоладно, але вiн, обсмикнувши його й майже не обтрiпуючись вiд налиплоi землi, твердо попрямував алеею, туди, де стояв генерал. Високо пiднiмаючи ноги, якi майже не згиналися в колiнах, Лазар Мойсейович вiдрапортував про свое прибуття, а потiм, делiкатно взявши генерала пiд лiкоть, вiдвiв його вбiк, ближче до лiхтаря. Марко вслухався й почув досить гучне шамкотiння: – Слиште, товарiщ генерал… Тут нада решить один вопрос. Я ж ето, недавно, так сказать, переход совершив. – Што-што? – не зрозумiв генерал. – Ну, помер то есть. – А-а-а. Ну i што ж? – Генерал розмовляв неохоче, явно демонструючи бажання повернутись до своiх приемнiших обов'язкiв. Неподалiк уже товпилося з пiвдюжини нових покiйникiв, якi, стаючи навшпиньки, позирали в бiк постатi з лампасами. – Давай бистрей, Моiсеевiч! – Так шоб бистрей, то ето… – зам'явся Лазар, – нужна ваша помощ… – Какая ще помощ? – Покривився генерал. – Ви ж з етiм, з теперiшнiм председателем горсовета, як то оно… з мером, ви ж iз ним знакомi? Вiн же у вас у военкомате заместiтелем начинав? Вроде так? – Не заместiтелем, а комсоргом! Не тяни, Моiсеевiч! Кажи, што нада! – Так вот… – Мойсейович вочевидь не вмiв «не тягнути», – Я ж, когда помер… Ми ж в очередi стояли… на квартiру. – У тебя ж була квартiра, трьохкомнатная! На бульваре Героев Сталiнграда, iз улучшеною планiровкой!.. – Дедалi бiльш роздратовано хрипiв генерал. – Ой, да когда це!.. – Лазар пiднiс руки до грудей. – После етого я два раза з'ежджав. Та квартiра старшiй дочцi осталась. А последне врем'я я жив iз внучкой, у двохкомнатной хрущовке. – І што? – Генераловi явно вривався терпець. – Да ето ж… Як я помер, акурат перед двадцять третьiм февраля, то ми ж усе ждалi, шо нам ордер принесуть на новую квартiру. Через ето ожиданiе мене родние ще две неделi не хоронили. Фу, стидно сказать, усю хату iм провонял… – Так i што ж? – Генерал вже кричав, не приховуючи роздратування. – Ти родиш наконец, чого ти хочеш? – Ой, токо не нада на мене кричать! – Лазар Мойсейович i собi пiдвищив голос. – Я вас только попросить хотел, штоб ви дньом, после парада, еслi предоставиться случай, напомнiли про етот вопрос председателю. Бо моi так i остались у той хрущовке. Похлопочете, товарiщ генерал?.. Генерал висмикнув свiй лiкоть з пальцiв Мойсейовича, рiзко повернувся на каблуках i, не вiдповiвши, швидко, наскiльки мiг, покрокував до новоприбулих мерцiв, котрi його чекали вiддалiк на алеi. Вiдiйшовши крокiв на десять, вiн озирнувся на Лазаря, який понуро застиг, тримаючи зiгнутою в лiктi руку, що нею щойно тримав за рукав спiврозмовника. У поглядi генерала змiшалися жаль i зневага, а з напiврозтуленого порожнього рота долетiло коротке й глухе: «Ладно!.. Посмотрiм». Марко з Яном устигли трохи отямитись i навiть крадькома ковтнули з пляшки, яку для цього доводилося перехиляти вже дуже високо. Марко знову сховав пляшку пiд пахву за куртку, i дуже вчасно, бо алеею до них наближалися пiдполковник Панкратов i майор Петрович, який уже стискав у правицi отриману вiд Яна п'ятiрку. – Тут, за пару кварталов, есть вагончик круглосуточний… – Петрович майже потирав вiд радощiв руки. — Там i затоваримся. Хоть мерзавчика якого-нiбудь, щоб вкус во рту напомнить. Правда, товарiщ падполковник? Пiдполковник злегка кивнув, явно думаючи про щось свое. Потiм спинився, рiзко, аж Петрович, який iшов поряд, зашпортався й ледь не впав: – Што такое, товарiщ падполковнiк? – Єсть у меня одно дельце… – Багатозначно промимрив собi пiд нiс Панкратов. – Шо за дельце? Посредi ночi… Пiдполковник повернув обличчя до Петровича та спiдлоба подивився на нього майже впритул. – Тут, под городом, за речкою, моi танкiсти лежат. На краю болота четире екiпажа. В сорок третьем тут у нас бой бил основательний. – Ага… – Протягнув Петрович, явно не маючи що сказати, а лише для пiдтримання дiалогу. – Так вот я сiчас вийду с тобой, а потом побегу туда, за речку. – Зачем? – Петрович таки придумав, як йому продовжувати розмову. Вiн вирiшив ставити запитання, якi самi собою витiкали зi сказаного. – А затем! Онi ж тоже повилазiлi. – І што? – А то! – Пiдполковник починав потроху сердитися, набридливий спiврозмовник явно потрапляв своiми запитаннями не в тему. – Онi ж там не в парадках похоронени. Шлемофони обгорелие, у одного полголови снесло, у другого ног нету по коленi. Я ж не могу позволiть, шоб i онi на парад попьорлiсь! – А, ну да, правильно… – Петрович знову потрапив у глухий кут зi своею тактикою доточування запитання до попередньоi вiдповiдi. – Сам знаю, шо правильно. Только надо мне iх как-то удержать. Да скажу iм, што нет нiкакого парада, што новая власть поотменяла. А ти меня подождьош возле того своево лабаза… Добро?.. Вони поволi пошкандибали далi, навiть не повертаючи голови в бiк Марка та Яна. Тi у свою чергу, зробили вигляд, що iх нема нi на лавцi, нi взагалi в природi: затамували подих i не ворухнули жодною частиною тiла, iз волоссям у нiздрях уключно. Тiльки коли двi постатi щезли в темрявi за головною брамою, Марко перевiв дух i простягнув Яновi пляшку, вийнявши ii з-за пазухи. Там ще лишалося грамiв сто коньяку, а годинник уже показував двадцять п'ять хвилин на четверту. – Скоро свiтанок… – Прошепотiв Марко в саме вухо Яновi. – Не так-то й скоро, – Вiдповiв той, повертаючи пляшку, у якiй напою майже не лишилося. Удалинi генерал усе приймав i приймав рапорти про прибуття вiд чергових мерцiв у рiзноманiтних мундирах. Серед них також траплялись i постатi в цивiльному, iз орденами, а рiдше – iз орденськими планками на лiвому боцi запалих i нерухомих грудей. Марко пiдняв пляшку над роззявленим ротом i тримав ii, аж доки тринадцята й чотирнадцята краплi не впали на язик. – Усе. Бiльше й алкашi не видобувають, – Вiн обережно поставив пляшку в темряву пiд лавку, а потiм вiдкотив ii подалi п'яткою. – Може, потроху линяти будем? – Ян подивився через плече на Марка знизу догори. – Уже ж переконалися, що вони таки е. Тобто нi, що iх таки немае. Тьху, зовсiм заплутався. – Вiн спробував усмiхнутись, але тiльки скривив рота. Страх у його очах нiкуди не щезав. Марко мiцнiше стиснув плече молодшого товариша. Алкоголь не дiяв абсолютно – Думки були ясними й чiткими. – Можна й линяти. Але я б iще трохи посидiв. Якби ти був не проти. Хочу побачити… – Вiн затнувся, спостерiгаючи, як помiж могилами пробираеться мрець, котрому, певно, перед смертю невдало зробили розтин. Голова й лiва рука в нього почергово вiдвалювались, i вiн правою припасовував загублену частину тiла назад, але притримати не мiг, бо тодi вiдпадало щось iнше. Коли вiн дiстався до генерала й випростався, доповiдаючи про свое прибуття, то лiвицю просто поклав собi пiд ноги, бо притримувати ii вже не мiг нiяк. Вiдрапортувавши, мрець пiдняв лiву руку, та, видно, утомившись ii притуляти, просто затис пiд пахвою правоi. Голову при цьому вiн тримав нерухомо й вiдiйшов обережно, iз дерев'яною спиною трохи не навшпиньках. – Що ти хочеш побачити? – Ян таки вимагав, щоб Марко закiнчив попередне речення. Вiн трохи очуняв вiд страху, принаймнi вивiльнив свое плече з-пiд Маркового лiктя й сiв дещо вiльнiше. – Ну, це як в американських фiльмах, коли вранцi сходить сонце i всi… Всi вони пiд його промiнням… Починають димитися, а потiм зникають, пам'ятаеш? – Марко таки справдi хотiв бути дослiдником до самого кiнця. – Бо хто зна, чи коли ще трапиться побачити щось подiбне. Ян кивнув, хоча було помiтно, що найохочiше вiн би зараз чкурнув звiдси чимдуж i чимдалi. – Згода, посидимо трохи iще. Десь у приватному секторi подав свiй голос той самий невидимий пiвень – Глухо й самотньо. * * * Пiд утро, як уже начало светать, нашi друззя почтi шо задрiмали. Вони очнулись тiльки при появленii падполковнiка Панкратова, которий тянув на собi Петровича. Петрович явно успiв купить вожделенную чекушку i даже впотребить ii вовнутрь. Около лавки, на которiй сидiли Ян iз Марком, пiдполковнiк остановився трохи передохнуть. Петрович прийшов у чуство й начав предлагать iще один орден зi своего кiтеля за пару гривней «на закуску». – Ось, вiзьмiть. – Ян раптово згадав про два бутерброди з оселедцем, якi вони прихопили в кафе, i тремтячою рукою дiстав iз кишенi куртки згорток. Бутерброди, щоправда, злиплися в один, но Петровiча ето не смутiло, i он начав жувать iду, даже не разворачуя. Падполковнiк почтi неслишно матюкнувся сквозь зуби й поволок майора дальше в сторону построенiя. Сонце зiйшло не швидко й не повiльно – саме так, як i мусить сходити сонце весняного погожого ранку. Його червоне промiння, потрохи переходячи в золоте, ковзнуло верхiвками тополь, якi оточували цвинтар, потiм сягнуло нижче, до землi. Но странно – нiхто з мертвецов не задимився, не упав, не iспугався. Усе онi, сосредоточенно подняв голови, слухали команди, которие подавав генерал. – Ти бач, – тiльки й змiг промимрити Марко. А мертвеци тим временем не спiша построiлись у колону по трое i двiнулись в направленii главноi брами. Приголомшенi й ошеломльонние, дивились нашi двое друзей на ето шествiе – спередi шагали генерал iз падполковнiком, а за ними йшли всi остальнi, хотя й не в ногу, но достаточно стройним порядком. У последнiй шеренге двое ветеранов у штатському вели под руки Семьоновну, яка оказалась едiнственною женщиной у всей групi. Петровiч покачувався злева направо i спльовував обривки салфетки, у яку був завьорнутий бутерброд iз сельодкою. Скрипнули железние ворота, i колона, вилившись назовнi з кладбiща, свернула налево, у сторону центра, по безлюдному в ето врем'я центральному проспекту. Когда Марк i Ян прийшли в себя – а случилось ето мiнут за двадцять – Вони пiднялися с лавки й медленно двiнулись туда же, на глав ний виход iз кладбiща. Разговарювать не моглось i не хотелось. По задiтому утреннiм сонцем проспекту одiноко ехала жовта «Волга» з поперечним клетчатим гребешком. – Таксi! – Марко махнув рукою, i авто спинилося, хитнувшись порожнiм багажником. – С празднiком, мужики! Куда ехать? – таксiст висунувся з кабiни в приоткрите окошко на дверцi. – До центру… – Марко все ще почувався наче ввi снi. Вуста ворушилися повiльно, нiби ватянi чи пластилiновi. – А деньги есть? – недовiрливо прискалив око таксист. – А то ви шото на бомжей похожi! Марко сягнув до кишенi й iз подивом намацав там тiльки одну банкноту. Витягнувши ii, вiн побачив, що це бiлет номiналом у двiстi гривень. – Ну не, у меня с такiх здачi не будет!.. – закапрiзнiчав таксiст. І тут Ян решительно рвонув на себя дверцу со сторони пасажира, резко шльопнувся на сiденье й чотким двiженiем протянув таксiстовi орден Красной Звезди. – На проспект Победи! – Почтi шо прокрiчав он. – Трогай, поехалi!.. 2004 p., Ірпiнь Загальний аналiз З-за спини лiворуч, вiд рiчки вiяв легкий прохолодний вiтерець. Федiр Іванович проминув котельну з невисокою темною трубою i прискорив крок. До платформи лишалося метрiв зо двiстi, а електричка мала ось-ось пiдiйти. Пiд новими черевиками шурхотiла жорства, червонясте квiтневе сонце над кiлькома дев’ятиповерхiвками праворуч пiдбивалось дедалi вище. Пiднiмаючись по насипу, Федiр Іванович механiчно помацав пiд плащем праву кишеню пiджака, та збiг сходами на платформу. Людей було чимало. «може, це попередня електричка спiзнюеться? – Майнула думка в головi. – От i добре, що не поспiшав. Спокiйно з’iв снiданок, поголився. Так i мае починатися день у письменника – Без метушнi, розважливо, статечно». Снiданок у iдальнi будинку творчостi йому дiйсно приготували завчасно. Було приемно споживати яечню, а потiм ще й молочну вiвсянку з мiцним брунатним чаем, водночас насолоджуючись тишею та благословенною самотнiстю. Нi прикрий критик Рибчук, нi криклива фемiнiстка Зубринська, анi тi товстi графомани зi схiдних областей, котрi вечорами в будцi мiжмiського телефону голосно кричали своiм чи то дружинам, чи онучкам (а може, i коханкам): «Харашо, Светочка! В Кiеве ето ещьо можна купiть! прiвезу непременно! Целую тебя!», а потiм, звертаючись до Федора Івановича, переходили на страшенно штучну, проте бездоганну украiнську: «Оце телефонував додому, зi своiми побалакав трохи…» – нiхто з них своею нiкчемною присутнiстю не заважав спокiйному прийому iжi та подальшому ii травленню. Через це й думки тепер шикувалися собi слухняною, дисциплiнованою шеренгою. «Вони всi про себе бозна-якоi високоi думки. А що вони, по сутi, зробили для лiтератури, для народу? За великим рахунком – нiчогiсiнько. Книжки iхнi пилюжаться в магазинах, нiкому не потрiбнi. А самi вони проживають своi нiкчемнi життя приспiшникiв старого режиму. Та iхнiй час минае. Тривають, можна сказати, останнi iхнi днi…» Свiтляне рило електрички прорiзало сiрувату ранкову iмлу водночас ревом i променем прожектора. Натовп на платформi заворушився, потiм раптом швидко й рацiонально сконденсувався саме в тих мiсцях, де мали б опинитися дверi вагонiв. Федiр Іванович на мить розгубився, поткнувся в один, потiм у другий мiнi-натовп, але його вiдтерли, тож не лишалось нiчого iншого, як бiгти у хвiст потяга, де, здавалося, люду було трохи менше. Урештi (поки вiн бiг, пасажири собi заходили) Федiр Іванович утиснувся до першого тамбура третього вагона з хвоста потяга. У нiздрi одразу вдарив гострий запах – Вагон був iз туалетом. Люди поспiшно проходили з тамбура до салону, iззаду набiгали iншi, пiдштовхуючи в спину попереднiх: «Ще трошки… Ще чуть-чуть. Всiм iхати треба!..» Федора Івановича майже внесли до вагона. Щоб уповiльнити цей рух, письменник мусив триматися за ручки на спинках сидiнь. Робив вiн це лiвою рукою, правою водночас захищаючи кишеню пiджака пiд плащем: «Обережнiше, будь ласка. Я вибачаюсь… Я перепрошую… Обережнiше. Дякую…» Урештi тиск у спину послабшав, i вдалось зупинитися. Ставши спиною до спини з якимсь високим чолов’ягою у шкiрянiй куртцi, Федiр Іванович якомога ширше розставив ноги, цим самим показуючи собi самому й усiм iншим: iз цього мiсця вiн уже не зрушить. З-пiд стелi пролунало хрипке оголошення: «Обережно, дверi зачиняються!», потiм шипiння i ще двiчi те саме оголошення. Федора Івановича похилило, шарпнуло, хитнуло лiворуч-праворуч – i за вiкном, пульсуючи, ривками поповз перон iз нечисленними невдахами, яким не пощастило ввiпхатись до вагонiв. Проте це могли бути й пасажири, що чекали на зустрiчну електричку кудись до Тетерева чи, скажiмо, до Коростеня. Електричка почала набирати швидкiсть. Лiворуч, за кварталом приватних будинкiв, майнув господарчий двiр будинку творчостi з прив’язаним там псом Бур’яном чи, може, Бураном, як його кликали росiйськомовнi дiти киiвських лiтераторiв, пхаючи тваринi до пащi недоiденi бутерброди з ковбасою. «добре, що цей будинок творчостi, цей притулок, прихисток для всiх нас, хто служить народовi своiм словом… Можна приiхати, усамiтнитись, вирватися з тiеi щоденноi марудноi суети. Спокiйно попрацювати, а якщо захочеться, то й поспiлкуватись iз духовно близькими собi. Хоча iх насправдi так мало… Також i столиця пiд боком, що теж важливо. Лiтфондiвська полiклiнiка, медичне обслуговування. А що, хiба ж ми не заслужили? Силу свою та здоров’я витрачаемо не на абищо, кладемо iх на вiвтар розбудови рiдноi держави. То й нам за це мае бути хоча б якась вiддяка. Хiба нi? Запевне, що так…» Потяг заклав поворот, прогуркотiв мостом над рiчкою (хтось iз ерудованих знайомих розповiдав Федоровi Івановичу, нiби цей мiст виникае в кадрах якогось фiльму довженка) i заглибився в лiсову гущавiнь. «Наступна станцiя – Бiличi!» – iз запiзненням пролунала хрипка iнформацiя з-пiд стелi. «Онде бач як мiцнiша украiнське в Украiнi, – Вдоволено ковзнула думка внутрiшнiм куполом черепа. – Бо ж iще наприкiнцi сiмдесятих, коли ти молодим поетом приiздив сюди на творчi семiнари, тодi навiть у iдальнi будинку творчостi офiцiантки – ну, хiба крiм Валентини Іванiвни й старенькоi Люби з полiсся – усi говорили до тебе росiйською. Чи, точнiш, навiть не росiйською, а тим осоружним суржиком: «Ви на перве борщик будете кушать iлi супчик гороховий?» Бр-р-р, аж бридко згадати! Але тепер, за цi роки незалежностi, ситуацiя таки змiнилася, кардинально змiнилася! І не можна заперечити, що значну, величезну роль у боротьбi за цi змiни вiдiграли письменники! Ну, не всi, звичайно, але та краща, вiчно бунтiвна частина лiтературного середовища, до якоi ти маеш честь зарахувати й себе. Трохи зухвало звучить? Та нi, чому ж зухвало? правда завжди залишаеться правдою. І те, що ти ось уже котрий рiк е незмiнною другою особою (а коли говорити про творчiсть – то й першою!) у вашiй обласнiй органiзацii НСпУ, i лише затята амбiцiйнiсть старого Зубчука не дае йому збагнути дiйсний стан справ та й нарештi пiти на заслужений вiдпочинок, а тобi – реально очолити письменницький осередок. До тебе ж тягнеться творча молодь, ти ведеш платну лiтературну студiю в обласному педiнститутi, iздиш iз виступами по районах – а хiба це не доказ твоеi потрiбностi? Варто лише пригадати тi уважнi, захопленi очi простих жiнок – робiтниць льонокомбiнату чи овочесушильноi фабрики, коли вони вслухаються у твоi карбованi вiршованi рядки? Чи розмови про сокровенне зi студентками фiлологiчного факультету, якi приносять на твiй суд своi першi, ще невмiлi, проте такi щирi поетичнi спроби! О, це вартуе тих безсонних ночей, що iх ти провiв, добираючи слово до слова, шлiфуючи образи, виважуючи риму…» Та що це таке? Здоровань у шкiрянцi, який стояв позаду, раптом вiдхилився i сперся, майже лiг на плечi Федора Івановича. Посунувшись на пiвкроку й притримуючи правицею кишеню пiджака пiд плащем, Федiр Іванович сердито озирнувся. Уже хотiв був зробити зауваження типовi у шкiрянцi, проте той випередив – упiвоберта схиливши свою стрижену голову, вiн процiдив через плече, утiм доволi миролюбно: «я бабушку пропускаю…» І справдi, в тиснявi мiж людьми протискалася низенька бабця з сивими патлами з-пiд хустки. В однiй руцi в неi була велика картата сумка, другою стара притискала до грудей стос газет i тоненьких iлюстрованих журналiв. – «Єдiнственная»! Єсть кросворди! «Севодня» з телепрограмой! Імеетца также кiровоградская «Бабушка»! – старечий надтрiснутий голос не лунав, а тiльки сунувся поперед бабцi, неначе iще один ii вантаж. «Ну, нiчого, нiчого. Це також явище тимчасове. За рокiв три-чотири вона “Лiтературну Украiну” тут продаватиме i “Слово просвiти”. Не все одразу. Поступово налагодиться». Зрештою, i ти сам свого теперiшнього становища досягнув не в однодень. Але йшов своiм тернистим шляхом, упевнено i вперто, не зважаючи на прошуки рiзних недоброзичливцiв. А iх на твоему шляху не бракувало. Не бракуе й дотепер… Ну й що iм до того, що називалась твоя перша поетична збiрка «Жовтневi зорi»? Хiба вони знають, якi насправдi прекраснi зорi в жовтнi у твоiх рiдних краях? Адже не було в тiй збiрочцi вiршiв-паровозiв, оспiвування партii чи Ленiна! Лише слова «жовтень» i «вересень» скрiзь писали з великоi лiтери – ото й усього! Але ж саме завдяки цьому хитрому прийомовi тобi тодi вдалося приспати пильнiсть обласних i республiканських цензорiв та й випустити у свiт книжку «сповнених молодечого азарту рядкiв», як висловився про неi один знайомий критик, щоправда, не одразу пiсля ii виходу, а рокiв за п’ятнадцять, у статтi до твого сорокалiття. Мiг би, звiсно, i ранiше, ну та вже Бог йому суддя, коли забракло в чоловiка мужностi, активноi життевоi позицii в тi скрутнi, важкi для справжнього патрiота часи. Ну так, часом лоскочуть сумлiння дрiбнi неприемнi нюанси, на якi й зважати б не варто. Але ж таким совiсним ти вже вродився. Було в тебе замолоду кiлька дрiбних публiкацiй в обласних газетах – Партiйнiй i комсомольськiй. Але ж тобi зараз i самому соромно за тi вiршi. Хоча, коли створював iх, писав щиро, був певен себе. А якщо за великим рахунком, то хiба й сьогоднi не вважають злом роздмухування вiйни, виробництво зброi масового знищення? Нейтронна бомба – хiба це не зло? Та й нема вже тих публiкацiй бiльше. Нема нiде. Нiхто iх не вiдшукае. В обласнiй бiблiотецi i в архiвi це було не надто складно: добрi знайомi за певну вiддяку просто виносили тобi цiлi примiрники газет, акуратно вийнятi з пiдшивок. Так само й у бiблiотецi педiнституту. Там просто варто було натякнути в кабiнетi ректора за чаркою, i вже назавтра вийшов наказ, у якому чорним по бiлому писалося, що «у зв’язку з недостатнiстю площ для збереження лiтератури пiдшивки газет обкому КпУ та обкому ЛКСмУ за такi й такi роки пiдлягають знищенню». І ти навiть змiг бути присутнiм при самому актi знищення. Щоправда, у Киевi довелось трохи поморочитися. Спершу записатись пiд чужим (про всяк випадок) iменем до парламентськоi бiблiотеки, зокрема у вiддiл преси. Потiм – Для повноi конспiрацii – кiлька днiв поспiль переглядати пiдшивки чи й не всiх обласних газет УРСР, а помiж них i своеi рiдноi областi. Нарештi, дочекавши нагоди, витягти з внутрiшньоi кишенi куртки заздалегiдь приготовану половинку леза для голiння. Тобi здавалося, що шурхiт рiзання паперу було чути в усьому читальному заловi. Публiкацiй було чимало, бiльше десяти. Кожну з них, уже вирiзану, ще ж треба було непомiтно запхати в кишеню штанiв. Ти навмисно вдягнув старi, обдемкуватi, iз глибокими кишенями. Та на останнiй добiрцi, великiй, на пiвшпальти, твоя рука здригнулась. Порiз був неглибокий, кривуватий, недалеко вiд нiгтя. На очах вiд болю виступили сльози. Увiбгавши цiлою рукою закривавлену вирiзку за пазуху, ти дiстав носовичок, пiд столом швидко обгорнув ним палець i з пiвгодини, поки не спинилася кров, сидiв нерухомо над пiдшивкою, розгорнувши ii на доповiдi першого секретаря обкому партii до 70-рiччя Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii. Коли вийшов iз бiблiотеки й витяг перемотану руку з кишенi, першою думкою в головi була – «помилки молодостi треба спокутувати кров’ю». Потiм дiстав iз-за пазухи зiжмакану й закривавлену вирiзку, розгорнув ii. Пiвдесятка вiршiв, портрет, бiографiчна довiдка. глянув в обличчя собi, ще молодому, безвусому. Пригадав навiть суму гонорару, отриманого за публiкацiю – 76 крб. 50 коп. На цi грошi ти тодi повiв Їi – не дружину свою теперiшню, а Їi, едину любов свого життя, – До ресторану. Замовив фрукти, напiвсолодке шампанське. Вона мала крупнi русявi кучерi, кирпатого носика й гострого язичка. Зверталася до тебе «пане поете», при цьому друге слово тобi лестило, а перше – лякало. Часом ти аж озирався нервово: ану ж бо, чи нiхто не почув? «Скажiть менi, пане поете, коли ви щирий? Тодi, як пишете про жебракiв на Уолл-стрiт, чи коли вдягаете джинсову куртку «Wrangler»? І ще – чи ви справдi вважаете пiснi Олександри пахмутовоi кращими за пiснi групи «Бiтлз»? На такi Їi запитання ти нiяковiв i вiдмовчувався. Читав Їй вiршi, проводжав вечорами. Цiлував на прощання в щоку, порослу легким персиковим пушком. І все. Зрештою, Вона закiнчила музичне училище, вийшла замiж за значно старшого вiд себе чоловiка й разом iз ним виiхала до Ізраiлю. Пiзнiше нечисленнi спiльнi знайомi зрiдка переказували тобi вiтання вiд Неi, але вже з-за океану, iз Нью-Йорка, де вона нiбито знайшла роботу в оркестрi метрополiтен Опера. Утiм це знову ж таки тiльки згiдно з Їi словами. І хто зна, як воно там насправдi… «А от я нiколи не змiг би творити на чужинi», – Федiр Іванович цю думку вимовив майже вголос i прислухався до себе. Твердоi впевненостi в душi не було. Здоровань у куртцi знову налiг на плечi. Ще одну бабцю пропускае? О нi, цього разу вже не бабцю. Зарослий щетиною жебрак у жiночому пальтi з вичовганим хутряним комiром i в облiзлiй кролячiй шапцi протискаеться в напхом напханий вагон. Вiн щось белькоче, i Федiр Іванович, прислухавшись, iз подивом розумiе, що волоцюга говорить французькою: – Mesdames, messieurs! Je m’appele Vincent, Je viens de lointaine et j’ai aucune idеe comment je me retrouver ici. Soyez bien gentil, achetez une des mes tableau, je vous prie. Ils sont tous ? bon prix. S’il vous pla?t, mesdames, messieurs…[1 - Панi та панове! мене звати Вiнсент. Я не тутешнiй, сам не знаю, як я тут опинився. Я хочу iсти, я не маю грошей. Будь ласка, купiть у мене моi роботи. Вiддам недорого.] Жебрак звiдкись iз-пiд свого пальта видобувае кiлька згорнутих руркою полотен. Одне по одному розгортае iх. В очi впадають грубо намальованi квiти: соняшники, пiвники. У полотен нерiвнi, засмальцьованi краi, фарба мiсцями вже полущилася. Вiд жебрака смердить перегаром, сечею, старим, нiколи не праним одягом. Федiр Іванович гидливо вiдхиляеться, механiчно прикриваючи рукою кишеню пiд плащем. Зрештою, не витримуе молода жiнка з яскраво нафарбованими губами й нiгтями. Вона сидить бiля вiкна з барвистим журнальчиком на колiнах i звiдти, зi свого мiсця, голосно й чiтко кричить жебраковi: – Вали, вали звiдси! Нiхто тут твою мазанину не купить! проходь давай, не смерди!.. Жебрак сумно зиркае на неi, понуро згортае своi полотна й повiльно, накульгуючи, проходить далi. Федiр Іванович ще бiльше вiдхиляеться, але бомж нiби навмисне тулиться до нього ближче. Ось уже мiж ними лише кiлька сантиметрiв. Жебрак протискаеться мiж письменником та чоловiком у шкiрянцi, i Федiр Іванович бачить немите рiдке волосся, що стирчить iз-пiд зимовоi шапки, бачить скалiчене вухо, мабуть, надiрване десь у бiйцi. Кров запеклася на вусi темною, брунатною плямою, а поверх пiдсохлоi кровi проступають, неначе пiсок, жовтуватi кристалики гною. Письменник, не витримавши, ще далi вiдступае убiк, аби тiльки це антисанiтарiйне лихо швидше пройшло, минуло. А онде вже й бiлицькi гаражi попливли за вiкном. Це, вважай, пiвдороги до Святошина подолано. Бо далi iще два коротеньких перегона – i тодi на метро. Може, хоч там вiльнiше буде. «Станцiя Белiчi!» – каркае голос зi стелi, i потяг спиняеться. Ось тобi й маеш – один раз «Бiличi», другий – «Белiчi»! де, де в цих людей чуття мови, почуття нацiональноi гiдностi?! Хочеться прямо зараз, розштовхуючи всю цю вагонну тисняву, пройти аж ген туди, вперед, через усi цi напханi вагони, увiрватись до кабiни машинiста й усе-усе йому висловити!.. Тим часом у Бiличах iз потяга, здаеться, не вийшов нiхто, а ввiйшло таки чимало. Принаймнi тиск людських тiл, що його звiдусюди вiдчував на собi письменник, посилився, i то таки вiдчутно. Його буквально вдавило пахом у спинку сидiння, за край якоi вiн мусив триматися, навiть ноги довелось поставити вужче. Лiва долоня, та, якою хапався за спинку, вже аж занiмiла, права, захищаючи нiжний вантаж у пiджаку пiд плащем, укрилася холодним потом. «Новобелiчi – Без остановки! Следующая станцiя – Святошин!» – знову по вухах рiзонуло хрипке оголошення. Настрiй потроху псувався. Краще б уже цей нафарширований людьми залiзний хробак зробив зупинку на станцii Новобiличi, анiж слухати цю бридню й нервувати через таку непросвiтеннiсть тих, кого вважаеш своiми спiввiтчизниками. Темнi, неосвiченi люди без променя шляхетностi в душi!.. Аби заспокоiтись, Федiр Іванович спробував перемкнути своi думки на щось вiдсторонене – Приемне, високе, свiтле. Делiкатно притискаючи в захисному жестi праву кишеню, вiн раптово збагнув, осягнув грандiозну у своiй глибинi iдею: усе життя, вся дiяльнiсть украiнського поета-патрiота мае саме цей вищий сенс – оберiгати! дбайливо плекати вогник рiдного слова, iскру поезii, стояти на сторожi прадавнiх традицiй, чистоти та духовностi. Бо свiт навкруги жорстокий i цинiчний. Ним править зиск i чистоган. Тож якби не ми, нечисленнi лицарi чистоти й краси, то вiн, цей свiт, уже давно перетворився б на суцiльне захланне пекло. Бо не в кожного, ой далеко не в кожного стае сили та душевноi снаги вийти й стати на герць в оборонi того доброго, нiжного i свiтлого, що, власне, i робить людину людиною. Тому плекати, дбати, стерегти й обороняти – Мiсiя обранцiв. І яка ж це висока честь – належати до iх числа! За вагонними вiкнами тим часом почергово промайнула теплоцентраль iз гiгантською трубою, бiлицький цвинтар iз недобудованою церквою на краю, платформа, а за нею – сiрi колони новобiлицького мосту. Потiм обабiч залiзницi потяглись гаражнi бокси: деякi металевi, а iншi – стацiонарнi, цеглянi – солiднi, iз пiдведеною електрикою та водогоном. Федiр Іванович навiть кiлька разiв крутнув головою, озираючись на цi архiтектурнi шедеври, якi своiм виглядом вiдбивали естетичнi вподобання господарiв. Один гараж навiть, як здалося, мав ознаки мавританського стилю. Принаймнi двi башточки по його боках нагадували зменшенi мiнарети. А в себе вдома, за багатоквартирним будинком, Федiр Іванович уже багато рокiв тому встановив примiтивну дешеву «черепашку», в якiй i тримав свою «Таврiю Нову», що прийшла на змiну розбитiй i виснаженiй «копiйцi». Уже давно час було подбати про якийсь надiйнiший прихисток для транспортного засобу. Бо на сина-студента великоi надii не було: випросити в батька авто, щоб покатати на ньому однокурсниць, вiн умiв майстерно, проте у справах практичних був цiлковито безпорадним. Тож доведеться писати самому собi якесь подання на бланку Спiлки письменникiв i йти в обласну архiтектуру, де крiзь зуби спiлкуватися з тими черствими чиновниками. Адже уваги до творчоi особистостi в нас так просто не доб’ешся: це вам не футболiст, якому квартиру дають за пiвроку, хоч команда обласного центру все одно займае стабiльне чотирнадцяте мiсце в другiй лiзi чемпiонату Украiни… Та ось i гаражi залишилися позаду, приватна забудова швидко змiнилася багатоповерхiвками, i сiрiсть передмiсть перейшла в сiрiсть Святошина. Електричка спинилась бiля платформи, проте швидко вибратися з вагона не вдавалося: занадто глибоко в його черевi перебував наш герой. Добре, що бодай тиск iз усiх бокiв послабшав i вже можна було розтиснути пальцi на спинцi сидiння, бо лiва долоня аж занiмiла. Правицю теж витяг iз кишенi: долоня вкрилася холодним потом. Пасажири попереду повiльно, нiби неохоче, залишали вагон. Дiйшовши слiдом за ними до тамбура, письменник зрозумiв причину цiеi затримки: двi жiнки у вовняних хустках i куфайках вивантажували з вагона великi картоннi коробки. Протискаючись мiж ними боком, Федiр Іванович крадькома поглянув, i крiзь шпарини в нещiльно стулених накривках помiтив у глибинi коробок синi голiвки пролiскiв. – І вам не соромно? Цi квiти внесенi до Червоноi книги! – Вигукнув письменник, уже ступивши на перон. – Шо? Купить хочете? – одна з жiнок повернула до нього червонощоке обличчя в хустцi. – Галю! Оно чоловiк купить цвiточкiв хоче… – Ми не продаем. Ідiть у переход, там купите… А ми тiко доставляем, – Дiловито пробубонiла ii подруга, в’яжучи двi картонки паском i завдаючи iх собi на плече. Третю вона взяла пiд вiльну пахву й попрямувала пероном у голову поiзда. За нею подалась i перша жiнка, теж балансуючи трьома великими коробками. – Яка байдужiсть! яка нелюдська байдужiсть! Ви що, не розумiете – цими квiтами треба милуватися в лiсi! Ви ж нищите природу рiдного краю! – Федiр Іванович, отямившись, наздогнав жiнок, задрiботiв iз ними поруч i нарештi дав волю почуттям, що переповнювали його. – Дядьку, ви як з утра випили, то iдiть собi… – спокiйно вiдрiзала галя, ставлячи своi коробки одна на одну бiля сходiв, що вели в пiдземний перехiд. – Девчата, шо, какiе-то проблеми? – звiдти, iз переходу, швидким кроком назустрiч пiднiмався юнак у теплому спортивному костюмi й у бейсбольнiй кепцi. – Та оно дядько незвесно чого хоче!.. – кивнула в бiк Федора Івановича галина подруга. Юнак примружив очi: – Дядя! На метро – Вниз i налево! – у голосi хлопця вчувалась насмiшкувата загроза. – Жетончик купиш – i вперед! Федiр Іванович уже набрав повнi груди повiтря, щоб належно вiдповiсти цьому столичному жевжиковi, та, коли почав добирати найдошкульнiшi слова з лексикону, зробив невелику паузу, якою i скористався мiський пiжон. Вiн повернувся до жiнок i пiдхопив пiд пахви двi з шести коробок. – Девчата, пошлi. Щас Валiк машину подгонiт. Севодня торгуем на Левобережной. Я за мiсто проплатiл. Обидвi жiнки швидко похапали решту коробок i слухняно попрямували за своiм опiкуном. – Торгашi! продажнi душi! – нарештi вирвалися потрiбнi слова з горла у Федора Івановича. Та жiнки його вже не почули, i тiльки нетямущi перехожi, останнi з пасажирiв електрички, якi спускалися в перехiд, здивовано обернули до письменника своi трохи заспанi погляди. Федiр Іванович обсмикнув плащ, перевiрив правицею цiлiснiсть умiсту кишенi пiджака й собi почимчикував униз. У нього торговельного хисту було нуль. Його книжки, якi регулярно випускала у свiт обласна друкарня (за зниженими розцiнками на друк для членiв СпУ), нерозпакованими пачками лежали вдома: у кабiнетi, на антресолях i навiть на балконi. Щось удавалося продати пiд час творчих зустрiчей з трудящими. «Автограф безкоштовно!» – iз усмiшкою примовляв у таких випадках вдоволений автор, ховаючи до кишенi кiлька зароблених гривень i стискаючи в iншiй руцi заздалегiдь приготовану ручку, архаiчну, чорнильну, iз золотим пером. «Кому ж це мае бути?» – запитував ласкавим тоном у покупця i звично виводив назване iм’я та прiзвище в давальному вiдмiнку, далi дописуючи «зi щирою приязню». Якось вiн пiдмовив двох синових однокурсникiв – сiльських, простих, незiпсованих хлопцiв – спробувати поторгувати його щойно виданою збiркою вибраного в недiлю на театральнiй площi, неподалiк базару. Попередньо зiйшлися на десяти вiдсотках. Федiр Іванович ще й попiдписував суботнього вечора всi призначенi для продажу п’ятдесят примiрникiв цiею самою фразою: «Зi щирою приязню». Надвечiр хлопцi принесли й повернули йому сорок дев’ять примiрникiв, i вiн чесно вiддав iм 50 копiйок iз одержаних п’яти гривень за единий проданий екземпляр. Хотiв iще запитати, хто ж саме купив книжку, однак студенти, чомусь не попрощавшись, грюкнули дверима. А вже у вiвторок в однiй iз газет, що iх так багато розплодилося останнiм часом в обласному центрi, з’явилася ехидна стаття з уiдливим заголовком: «поет щироi приязнi». Автор статтi, сховавшись за псевдонiмом О. Баранюк, саркастично зауважував, що щирiсть сама по собi, звiсно, риса позитивна, але в поезii значно бiльше важать талант i майстернiсть. Федiр Іванович довго й безуспiшно намагався вирахувати, хто з його численних заздрiсникiв i недоброзичливцiв не пошкодував банкноти з Богданом Хмельницьким, аби потiм отримати в редакцii гонорар, що приблизно вдесятеро перевищував видаток. «Непогана оборудка. Тi ж самi десять вiдсоткiв, лише в iнший бiк», – Подумки без особливоi злоби зазначив письменник. Купувати жетон при входi, як то порадив молодик у спортивному костюмi, Федiр Іванович не мусив – Вiн придбав цiлу жменю цих пластмасових кружалець, щойно прибувши до столицi, тиждень тому. Витратив тiльки три: один, щоб першого дня дiстатися до Святошина, i ще два – на вчорашнiй вiзит до лiкарки й повернення в Ірпiнь. Тож у кишенi ще поклацувало, перекочуючись, десь зо п’ять тих зеленкуватих «метрових таблеток», як називав жетони малий син одного киiвського приятеля. Так що стояти в черзi до каси потреби не було. Пройшовши турнiкет, письменник збiг сходами донизу. Пiд час його попереднiх вiдвiдин столицi станцiя «Святошин» ще була останньою на лiнii, але тепер… Іще двi станцii невiдь-звiдки виникли, проклюнулися крiзь асфальт, неначе гриби в кам’яних нетрях столичного мегаполiса! І потяги на Святошин звiдти вже прибувають повнi, а то й переповненi, як ось зараз, у цi ранковi години. Уже на перонi Федiр Іванович учергове помацав кишеню пiджака пiд плащем i зиркнув праворуч, у тунель. Звiдти пiд кутом уже било свiтло й наближався гуркiт п’яти вагонiв. Колись, у часi однiеi з незчисленних путiвок до будинку творчостi, старшi, досвiдченiшi киiвськi колеги показали Федоровi Івановичу «сьомий стовп» – колону, бiля якоi завжди опиняються дверi потяга. Пригадавши давню науку, вiн i зараз зайняв позицiю поряд iз сьомою колоною, якщо рахувати вiд виходу до електричок. Та цього разу машинiст загальмував трохи завчасно, i дверi не доiхали до нашого героя метра на пiвтора. До дверей одразу ж метнулося кiлька жiночок iз возиками на колiщатках та картатими торбами, тож коли письменник спробував i собi ввiйти, то опинився в такiй самiй тиснявi, як i в електричцi. Тiльки триматись тепер потрiбно було згори, на рiвнi голови. Довелося знов трудити лiву руку, правицею й надалi захищаючи дорогоцiнну кишеню. Дорогою (станцii «Нивки», «Берестейська») люду до вагона все прибувало. Проте на «Шулявськiй» тлум поменшав. Багато молодих i середнього вiку людей iз заклопотаним обличчями залишили вагон. Федiр Іванович тепер мiг прилаштуватись бiльш комфортно i безпечно – у глибинi вагона, бiля самих дверей, тих, внутрiшнiх, якi не вiдчинялися. Можна було трохи розгледiтись довкола й вийняти праву долоню з кишенi плаща. Тiльки рекламних оголошень на стiнах вагона не треба читати, бо знову настрiй зiпсуеться: суцiльна безграмотнiсть, кальки з росiйськоi, кострубатий синтаксис, убогi, примiтивнi звороти. Онде – «мiшок»! Ресторан «горячих бутербродiв»! Одразу видно, якi вони украiнцi. Думають по-росiйськи, ото й пишуть «горячих»! Та й назва ресторану!.. Можна об заклад битися, що «мiшок» – це зовсiм не лантух, нi! просто власник ресторану, мабуть, мае iм’я Михайло, i в зменшувальнiй формi його друзi називали мiшок. А якщо вiн ще й повнуватий – а вiн запевно повнуватий!.. Ото назбирав товстун грошей та й вiдкрив харчевню для таких самих товстунiв!.. Їжте, мовляв, моi бутерброди, поки «горячi»!.. Безнадiйна, повна вiдсутнiсть чуття мови! Та й чого iще вiд них чекати, вiд цих космополiтичних, зрусифiкованих киян? Онде вони сидять iз пiсними ранковими фiзiономiями. Старшi й молодшi iдуть кожне у своiх справах: на роботу, по крамницях, до друзiв. Ситi, вдоволенi мiщани! Читають своi киiвськi газетки з кросвордами, iлюстрованi журнальчики, звiсно ж, росiйською – «Отдохнi», «Лiза», «Viva!». О нi, диви-но! Симпатичне дiвча в довгiй джинсовiй спiдницi розгорнуло на колiнах новий роман Соколенчука «Париж-Коломия». Яскрава обкладинка, портрет автора на останнiй сторiнцi. Гм!.. Михайло Соколенчук! Теж менi – лiдер поколiння… Федiр Іванович пам’ятав Соколенчука ще молодим, iз густою темною шевелюрою, учасником одного з семiнарiв творчоi молодi. Тодi ще не Михайло, а просто Мишко писав вiршi, а проза, яка й зробила його популярним, з’явилась набагато пiзнiше. Федiр Іванович – тодi, ще просто Федiр – Пiд час обговорення Соколенчукових поезiй виступив рiзко й рiшуче. Його щиро дратували тi дiалектизми, чи, як вiн iх називав, «западенiзми», що ними щедро пересипав своi твори його колега-однолiток з Коломиi – «фана», «брами», «сутерени». «Ми маемо писати простою мовою, щоб нас розумiла кожна доярка в селi! – Федiр Іванович навiть пригадав, як вiн тодi суворо й серйозно дивився в насмiшкувато примруженi карi очi галичанина. – Тому й мае бути “прапор”, “ворота”, “склепiння”! Складних, маловживаних слiв потрiбно уникати, якщо ми хочемо, щоб нас читали!» Соколенчук широко всмiхнувся: «Тобто ти вважаеш, що слово “склепiння” твоi доярки зрозумiють?» Федоровi Івановичу зробилось тодi дуже прикро за доярок i дивно, що нiхто з учасникiв обговорення не захотiв його пiдтримати. У подальшi роки вiн час вiд часу дедалi частiше натрапляв на iнтерв’ю Соколенчука в якихось зовсiм не лiтературних журналах. Поряд iз тими iнтерв’ю зазвичай мiстилися й рецензii на новi твори коломийського прозаiка. Рецензii були розлогi та хвалебнi, що теж не додавало симпатii до Соколенчука. Хвалькуватi фотознiмки, якi супроводжували тi публiкацii, також доводили: Соколенчук таки досяг успiху. Його перекладали iншими мовами. Запрошували на закордоннi стипендii. Часом його обличчя з’являлося на телеекранi, коли в передачах iшлося про культуру, мову, лiтературу. Федiр Іванович у такi моменти перемикав канал. Якось чи не на другому курсi син святкував свiй день народження вдома. У вiтальнi зiбралась весела студентська компанiя, гримiв магнiтофон, панував святковий гамiр. Письменник iз дружиною вирiшили дати молодi свободу й сходити того вечора в кiно. Уже зiбравшись, одягнувшись у передпокоi, iще раз вони зазирнули до молодi побажати всiм добранiч. Одна з синових однокурсниць саме в цей час нахилилась до засклених дверей книжковоi шафи, де поверх книжок Федiр Іванович поставив кiлька пам’ятних для себе фотознiмкiв, а серед них – колективний, iз семiнару творчоi молодi сiмдесят якогось року. Дiвчина вдивилась у чорно-бiлу фотку й раптом захоплено зойкнула: «Ой! Соколенчук молоденький! А ви що, iз ним знайомi?» У ii очах свiтилося щире юне захоплення, i Федiр Іванович, узявши себе в руки пiсля паузи, вимучив iз себе бiльш-менш нейтральну вiдповiдь: «Так, знайомi… Вiн колись писав непоганi вiршi». Днiв за два по тому син похвалився, що його авторитет серед однокурсникiв у педiнститутi значно зрiс, вiдколи студенти довiдалися, що «Тарасiв батько добре знайомий iз Соколенчуком». Федiр Іванович пiсля того зважився на дуже неординарний учинок – Вiн купив у центральнiй книгарнi останнiй роман Соколенчука й навiть спробував його прочитати. Та пiсля перших десяти сторiнок вiн утратив сюжетну нитку, заплутавшись в описах закордонних столиць, невiдомих iменах, назвах незнаних книжок, фiльмiв i в незвичнiй лексицi. Вiдклав книжку й бiльше до неi не повертався. «Ну, це ж не вперше в iсторii лiтератури, коли нездари правлять бал, i в той самий час правдиве й щире слово мусить перебувати на манiвцях. Та час усе розставляе по своiх мiсцях. І в позаминулому сторiччi… – Федiр Іванович спробував було згадати якогось популярного графомана, котрий жив за часiв Шевченка, та це йому не вдалося. Утiм, так i мае бути: графомани пiдлягають цiлковитому забуттю, i тодiшнi, i теперiшнi». Вiд останньоi думки на душi знову зробилося тепло й затишно. На станцii «полiтехнiчний iнститут» до вагона ввiйшло чимало пасажирiв, його притисли, правицю знову довелось опустити в кишеню. «Нiчого, вже недалеко. Довезу, донесу. Ого, як вони тиснуть!.. – Письменниковi довелося знову широко розставити ноги упертися плечем у скло вагонних дверей. – Украiнський письменник упертий, наче вiл. Потроху, поволеньки тягне плуг, оре свою нивку. І все намiчене доводить до кiнця!..» Пiсля зупинки «Унiверситет» вiн почав пробиватися до виходу. Обережно так, лiвим боком уперед. Та разом iз ним це саме захотiло зробити чи й не пiввагона. Тому на «Театральнiй» письменник вилетiв iз вагона, неначе корок, пiдштовхуваний у спину iншими пасажирами. Захекано роззирнувся, швидко зорiентувався й почимчикував до сходiв, що вели на перехiд до «Золотих ворiт». Нiби на зло водночас iз iхнiм потягом на «Театральну» прибув ще й зустрiчний, i зараз у кам’яних пiдземельних коридорах було не менш людно, нiж у вагонах. Федiр Іванович прискорив ходу. Із чотирьох ескалаторiв попереду лише один працював на спуск. Ще один стояв нерухомо, i по ньому збiгали вниз найбiльш нетерплячi. Федiр Іванович уже було подумав i собi пройтися сходами пiшки, та все ж останньоi митi змiнив рiшення й, поштовхавшись помiж киян, утиснувся на рухомий ескалатор. Іще за хвилину вiн вже швидко крокував вестибюлем станцii «Золотi ворота», де по обидва боки вiд нього з прикрашених мозаiкою колон суворо дивились на своiх далеких нащадкiв давнi киiвськi князi. «Вони всi не розумiють, не пам’ятають, нащадками якоi давньоi культури ми е! Через це й не поважають нiкого – нi себе, нi ближнього! Народ без пам’ятi про минуле деградуе, вироджуеться…» – Думка, яка чiтко майнула в головi, так сподобалася Федоровi Івановичу, що вiн вирiшив на дозвiллi передумати ii ще раз i, можливо, написати на цю тему зболеного, вистражданого та переконливого вiрша. На двох послiдовних довжелезних ескалаторах, що тягли пасажирiв угору, йому чомусь знову пригадався Соколенчук. «Треба буде якось дочитати той його роман до кiнця. Викрою кiлька годин, як повернуся додому». Колеги по письменницькому цеху, котрi, мабуть, читали Соколенчука бiльше й уважнiше, згадували якiсь еротичнi сцени в його прозi. «Звiсно, я б теж мiг описувати секс у своiх вiршах. Адже досвiд маю чималий. Було, було замолоду. Але я не шукаю легкоi, дешевоi популярностi. Народовi зараз не це потрiбно, зовсiм не це…» Виходячи крiзь склянi дверi станцii, Федiр Іванович подумки вiдзначив, що весна таки потрохи набирае обертiв. У повiтрi пахло вологою свiжiстю. Юрби киян снували туди й сюди у своiх щоденних справах. Пройшовши попiд Золотими воротами й перетнувши ярославiв вал, письменник покрокував Золотоворiтською. «Зараз там, на поворотi, лiворуч буде вивiска «Ін’юрколегiя», – Пригадав собi з учорашнього проходу цими вулицями. Замолоду, ще зовсiм пiдлiтком, Федiр Іванович iнколи, гортаючи газету «известия», натрапляв на короткi повiдомлення, пiдписанi органiзацiею з такою дивною назвою, i мрiяв колись отримати повiдомлення про те, що далекий i нiколи не бачений родич десь у США чи в Канадi, померши, залишить йому суму в твердiй валютi з багатьма нулями. Та, подорослiшавши, вiн збагнув, що насправдi вже отримав найдорожчу спадщину в життi – рiдне слово, письменницький хист i палку, небайдужу душу. А такi скарби будь-кому не даються. Тiльки обраним. Тепер – лiворуч, зовсiм трiшки по Рейтарськiй. Онде попереду вже й будинок з фальшивими колонами, оббитими мiдною чи мосяжною бляхою. Письменник уповiльнив крок, рвонув на себе дверi полiклiнiки Лiтфонду, прудко пройшов у коридор i повернув лiворуч. Бiля вiконечка в дверях поряд iз гардеробом вiн нарештi розстебнув плащ i видобув iз кишенi пiджака дбайливо загорнуту в газетний аркуш сiрникову коробочку. Зверху, пiд гумкою, було застромлено папiр з прiзвищем та iнiцiалами. – Ось, це терапевт менi призначила. На загальний аналiз, – Федiр Іванович подивився на лаборантку, обличчя якоi затупляли маска й зеленкувата шапочка по самi брови. – Сама бачу, шо на общий. Ми других не делаем… – Вiдповiла жiнка з-пiд маски, рукою в гумовiй рукавичцi обережно взяла коробочку й понесла кудись у глиб кiмнати. Федiр Іванович ще хвилинку постояв перед вiконечком, та, зрозумiвши, що нiкому до нього справи нема, повернувся й вийшов. Над золотоверхим Киевом уже розквiтнув черговий весняний день. День свiтлий i радiсний. День, сповнений нових творчих шукань та здобуткiв. Федiр Іванович гордо пiдвiв обличчя до неба, обсмикнув плащ i покрокував назустрiч новому дню. Липень – серпень 2009 р. Bruder Нiмецькiй лiтературi присвячуеться Гайнрiх сидiв у своiй кiмнатцi край вiкна другого поверху й замислено дивився в далечiнь над дахами. На столi перед ним стояла миска з картопляним салатом, викладеним на великий клапоть житнього хлiба. Із одного боку хлiб був надкушений, i вiдбиток гайнрiхових зубiв чiтко вихилявся по хлiбнiй плотi, пористiй i м’якiй. Над червоними черепичними дахами вже западали сутiнки. Свiтло-сивi перистi хмари тяглися гострими хвостами на захiд, слiдом за свiтилом, котре вже сховалося за обрiй. «Ото що воно – Мати брата… Наслухаешся тут…» – Гайнрiх сягнув рукою й вiдпив ковток цикорiевоi кави з великого мiдного кухля. гiркувато-солодкий напiй ковзнув горлом униз i масною цiвкою розтiкся стравоходом, лишаючи по собi нудотно-млосний присмак. «мiй брат, звiсно ж, генiй… Так е, i я свiдомий цього… – Думки в гайнрiховiй головi шикувались, немов солдати, у бездоганний нiмецький стрiй. – А я його брат. І це велика честь». Десь iз годину тому над мiстечком пройшов дощ. Вологе молоде листя яблунь, кленiв та iнших деревець уздовж вулицi приемно вилискувало, поступово перетворюючись iз темно-зеленого на чорне. Десь цiвкали дрiбнi пташки, умощуючись на ночiвлю. Іздалеку, з передмiстя, глухувато долинав гавкiт самотнього пса. гайнрiх пiдiйшов до вiкна й причинив одну половинку. гавкiт майже стих. гайнрiх сiв на мiсце бiля столу. Вiн знову сягнув рукою, цього разу тарiлки. Хлiб iз картопляним салатом пiсля ковтка солодкоi кави був солонуватим i масним. Тепер надкус на хлiбi набув форми цифри «три» з майже однаковими дугами. Проте нижня все ж була трохи меншою. гайнрiх подивився на хлiб згори вниз, трохи вiдвiвши руку лiворуч. Знову пiднiс iжу до рота, та, замислившись, вiдклав. «Але ж якщо вiн такий генiальний, то все, ним сказане, може бути продовжене… – чергова думка прилаштувалась до попередньоi шеренги, ставши точно в потилицю попереднiй. – І ця його фраза… Чекай-но, як то вiн сказав?..» Знову ковток цикорiевого напою, знову солодка хвиля покотилася горлом униз. «як же то вiн сказав? Ну, як? Ага! Кожен народ заслуговуе на таких правителiв, яких мае. Чи нi? Нi, не так! Кожен народ мае таких правителiв… Таких правителiв, на яких заслуговуе… Ось! Воно!» Гайнрiх умочив перо в мiдний каламар, старовинний, дуже схожий на кухоль iз кавою. Схилився над папером. Замислився. Крапля атраменту безгучно повзла пером униз, до вiстря. Перш нiж остаточно набрякнути й упасти, вона таки встигла стати словом – Гайнрiх почав писати: Кожен народ мае таких правителiв, на яких заслуговуе. … Кожен народ мае таких святителiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких мислителiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких хулителiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких просвiтителiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких визволителiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких поневолювачiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких порадникiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких зрадникiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких старикiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких мудакiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких жiнок, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких дiтей, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких калiк, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких богiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких ворогiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких священникiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких грiшникiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких солдатiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких полiтикiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких селян, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких робiтникiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких художникiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких письменникiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких поетiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких драматургiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких лiтературознавцiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких електрикiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких сантехнiкiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких кухарiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких свинарiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких акторiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких режисерiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких пастухiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких друзiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких собак, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких котiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких корiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких коней, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких свиней, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких кiз, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких овець, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких бджiл, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких мух, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких ос, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких джмелiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких комарiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких мурах, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких мокриць, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких слимакiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких черв'якiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких рибакiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких божевiльних, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких в'язнiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких суддiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких жiнок, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких немовлят, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких дiтей, на яких заслуговуе. Кожен народ таких викиднiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких виродкiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких журналiстiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких футболiстiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких онанiстiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких пiанiстiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких скрипалiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких слюсарiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких коновалiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких конокрадiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких податкiвцiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких козопасiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких апостолiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких спокусникiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких садiвникiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких гвалтiвникiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких суддiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких прокурорiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких адвокатiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких наглядачiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких катiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких чорноробiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких бракоробiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких хлiборобiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких парубкiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких партiйцiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких барменiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких мерцiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких воевод, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких сирiт, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких малярiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких грабарiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких картярiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких маркшейдерiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких паразитiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких масажистiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких чабанiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких кабанiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких лекторiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких секретарiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких директорiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких замдиректорiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких бухгалтерiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких мерчандайзерiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких дилерiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких девелоперiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких брокерiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких дизайнерiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких гiпнотизерiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких анiматорiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких екзекуторiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких прозекторiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких iнжекторiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких палiiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких гультяiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких жлуктiiв, на яких заслуговуе. Кожен народ мае таких крутiiв, на яких заслуговуе. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-rvanec/zagalniy-anal-z-zb-rnik/) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Панi та панове! мене звати Вiнсент. Я не тутешнiй, сам не знаю, як я тут опинився. Я хочу iсти, я не маю грошей. Будь ласка, купiть у мене моi роботи. Вiддам недорого.