Читать онлайн
Дон Жуан
Дон Жуан
«НЕ-ПРИМХЛИВИЙ» ДОН ЖУАН: МІЖ АКЦЕНТУЙОВАНОЮ НЕРІШУЧІСТЮ ТА МЕЛАНХОЛІЙНОЮ УТОМОЮ
Нема героя в мене! Чи не диво – тепер, коли заледве не щодня, з газетних шпальт волаючи жадливо, новий герой увагу зупиня! Але, оскільки доля їх примхливо скидає геть здебільшого з коня, я обираю краще Дон Жуана, хоч доля на кону його й погана.
Дж. Байрон, «Дон Жуан»
Джордж Ноел Гордон Байрон (George Noel Gordon Byron; 22 січня 1788 р., Лондон, Велика Британія – 19 квітня 1824 р., Месолонгіон, Греція) – один із найяскравіших представників англійського романтизму, чия творчість мала значний вплив на інші літератури, зокрема, й українську. Байрон народився в Лондоні у старовинній, але збіднілій шляхетській родині. Гордон – друге особисте ім’я, дане під час хрещення; це ім’я збігається з дівочим прізвищем матері. У десять років Байрон успадкував титул лорда та Ньюстедське абатство, старовинний маєток у графстві Ноттінгемшир. Саме тут майбутній письменник був свідком виступів луддитів, тут починає формуватися його активна громадянська позиція та політичні погляди, спрямовані в майбутньому на боротьбу із соціальною несправедливістю. У 1799 році Байрон починає навчання у школі доктора Глені, де провчився два роки. «Години дозвілля» (1807) – перша, ще не цілком самостійна збірка віршів. Сатирична поема «Англійські барди й шотландські оглядачі» (1809) поклала початок полеміці Байрона з романтизмом, якої він не припиняв протягом усього життя. Байрон критично ставився до поетів «озерної школи», висміював їх за зраду прогресивних ідей, захоплення середньовіччям і містикою. Вияви цієї полеміки знаходять своє відлуння і в поемі «Дон Жуан».
Літературну славу й світове визнання Байрону принесла перша пісня «Чайльд Гарольдової мандрівки»1 (1812), написана під враженням після мандрів Португалією, Іспанією, Грецією, землями Османської імперії. Саме у цьому творі Байрон уперше заявив про свої симпатії до національно-визвольної боротьби поневолених народів і про свою ненависть до загарбницьких воєн.
Повернувшись до Англії, письменник бере активну участь у політичному житті, виступає в палаті лордів проти закону про смертну кару для луддитів та ін. Обурення, пов’язане з тогочасною політикою уряду, Байрон втілив у сатиричній «Оді авторам білля проти руйнівників верстатів» (1812). У ці ж роки він створює ліричні вірші, в яких тема кохання поєднується з волелюбними ідеями, а також цикл так званих східних поем («Ґяур», «Абідоська наречена», 1813, «Корсар», «Лара», 1814, дещо пізніше – «Мазепа», 1818, та ін.). «Дон Жуан» почасти також можна назвати «східною поемою», ліро-епічним твором, у якому увиразнено орієнтальну рецепцію і якому притаманна сатирично-іронічна спрямованість. У зазначених поемах експліковано суперечності світогляду Байрона – протест поета проти реальності, сповненої фальшувань і несправедливості. Сприйняття навколишньої дійсності викликає у митця песимістичні настрої. Настрої трагічної самотності, відчаю, заперечення можливостей суспільного прогресу виявились у вірші «Пітьма» (1816), у філософській драмі «Манфред» (1817) та в деяких інших творах, написаних після другого вимушеного від’їзду Байрона з батьківщини внаслідок переслідувань його панівними політичними класами Англії. Ці настрої в особливий спосіб оприявнені і в завершальному прижиттєвому творі письменника – поемі «Дон Жуан». Мотив світової скорботи виникає насамперед під впливом світоглядної кризи, яку митець пережив після занепаду ідеалів Французької революції та реставрації «старого режиму» в Європі після падіння Наполеона.
«Дон Жуан» – magnum opus Джорджа Гордона Байрона. Цю поему (або ж роман у віршах, за іншою класифікацією) написано впродовж 1819—1824 рр., твір незавершений через смерть автора. На думку І. Франка, «Дон Жуан» був «останнім і найбільшим твором Байрона <…>, над яким автор працював шість років і не завершив його». Дуже високо оцінив згаданий твір Ґете, називаючи його найгеніальнішим поетичним твором XIX століття. Франко ж, передусім, бачив у «Дон Жуані» широку панораму європейської дійсності, яскраву картину тогочасного суспільного ладу. Головними у змісті «Дон Жуана», на думку І. Франка, є не пригоди героя, а величні описи та відступи, жарти та натяки»2.
О ви, блакитноокі й білорукі
Феміди, що засудите мій твір,
невже таки не трапить він до друку
І піде мій рукопис на папір
в крамничку, де солодощі на штуку
розпродує кондитер-бузувір?
«Дон Жуан» – підсумок світоглядних шукань і духовних поривань, що оприявнили енциклопедичний маніфест боротьби проти соціального гноблення й рабства, мілітаризації Європи, фальшування духовних цінностей, подвійних стандартів тогочасної європейської (англійської, зокрема) буржуазії, морального зубожіння церкви, яка більше не поєднувала людину з Богом, а була інкорпорована в політичний лад країни. «Дон Жуан» – значний за обсягом художній твір, який постає своєрідною візуалізованою мапою світу першої третини ХІХ ст. Ідеться про те, що у цій ліро-епічній поемі оприявнено значну кількість етнокультурних і етноментальних стереотипів, клішованих форм сприйняття «Свого» й «Чужого»; цей твір наскрізь імаґологічний, тобто «зітканий» із різних етнообразів і ментальних проекцій, за якими бачиш доволі непривабливу людську сутність, наділену численними вадами. У словах оповідача маємо чимало імаґологічних характеристик, як-от:
І, хоч як ви, либонь, запам’ятали,
мій гнівний розум та нещадність рим
на рідну кров братів моїх напали,
коли ще був я зовсім молодим,
ті вихватки ні успіху не мали,
ні снів моїх не вивітрили тим.
Шотландців я картав, але велику
країну гір кохатиму довіку.
Людина, позбавлена справжнього зв’язку з Богом, деформована викривленою мораллю, яка має обслуговувати інтереси панівних верств, сама починає утверджувати власні спотворення за морально-духовні чесноти, вдягаючи на себе різні маски праведності й благопристойності. Отже, ця поема (роман у віршах) – не лише чергова версія легенди про севільського Дон Жуана, а окремий світ уявлень, подеколи іронічних і сатиричних, у яких у дошкульній формі репрезентовано тогочасне суспільство, яке задихається від фальшивих правил, викривлених норм і штучних обмежень. Зображені у творі суспільні верстви піддано висміюванню, іронічній зневазі, сатиричному викриттю.
Крім «чорт би вас побрав» Жуан одвіку
не знав англійських виразів і слів,
але чомусь як милість превелику
він сенс цієї фрази розумів.
Окреме місце у творі посідає оповідач. Саме йому належить роль «мудрого блазня»; людини, здатної казати правду про свою добу й людей у ній, поширювати досвід мудреців і поетів, які у різний час говорили й писали про ті базові цінності, які визначають сутність людського життя. Часто, пригадуючи минулий досвід, оповідач дорікає часові теперішньому, у якому відбулось змізернення особистості.
Поет сказав чудово: «О кохання!
Лиш в захваті й безпеці настає
у пристрасті почате царювання
безмежне та божественне твоє!»
Не ставитиму зайвих запитань я,
і все-таки одне у мене є:
як поєднати з захватом безпеку,
таку від нього рисами далеку?
Поет в рядках, що ви їх прочитали,
в свідомості усіх лишивши слід,
жадав, щоб люди клопоту не мали —
і тільки так їх розуміти слід.
Він не хотів, щоб марно турбували,
коли він любить або їсть обід.
Що ж до безпеки… Раджу вам до хати
лише певніше двері замикати.
Подеколи міркування оповідача нагадують філософські сентенції, у яких розкрито сутність творчості, поетичного мистецтва;
подеколи перед читачем виринають ескапади обрàз і незадоволення, вияви помсти й самоіронії.
В поезії нема нічого важче,
аніж початок – може, лиш кінець:
Пегас неначе вгору підніма ще,
та раптом зводить справу нанівець,
крило необережно підламавши,
і як Люцифер падає чи мрець.
Ми високо злітаємо в гордині,
мов знать, на що ми здатні, не повинні!
Там, де оповідач ніби хоче поділитися мудрістю, одразу виникає «іронічне зняття» високочолості. Комунікативні стратегії містять «подвійне дно»: щойно читач підготувався занотувати важливу сентенцію, йому дають зрозуміти, що нічого вічного у цьому плинному світі немає, тож дійсність потрібно сприймати через «окуляри іронічного скепсису».
Я змолоду вважав себе чудовим
і, щоб усі вважали так, хотів.
Прийшла пора словам невипадковим,
і визнання здобути я зумів.
Але черствим вкривається покровом
уява, і бракує навіть слів,
і те, що романтичним виглядало,
таїть уже комічного чимало.
Лише такий підхід здатний убезпечити людину від розчарувань або ж самозахоплення, наслідки якого вельми сумні. Зрештою, оповідачеві притаманна здатність сміятися не лише над навколишнім світом, а й над собою. Байронівському «Дон Жуану» властиве самопародіювання, часом у раблезіанській манері. Лист Юлії допомагає авторові досягти трагічної напруженості, проте лише на незначний проміжок часу. Байрон не може не розповісти, що потім сталося з листом. Під час мандрівки з Севільї до Кадіса у Дон Жуана на кораблі починається морська хвороба. Перехилившись через борт, він ненавмисно забризкує блювотою послання Юлії, написане на папері із золотим обрізом і філігранною кіноварною печаткою. Варто пам’ятати, що на той момент Дон Жуану лише шістнадцять років, він недосвідчений і нездоровий. Таке поєднання різних, подеколи протилежних стильових регістрів видається оригінальним, сміливим художнім прийомом. Дослідники вважають, що саме цей епізод мав на увазі Вільям Гезлем, пишучи про дивовижну здатність Байрона до самопародіювання: «За класичним сп’янінням маємо полоскання розчином соди <…>. Після блискавок і шторму нам розповідають про домашній побут і рукомийник»3.
Розум оповідача гострий, дотепний, він висміює й пародіює, але водночас у такому погляді на світ наявна особлива дошкульна вітальність, іронічна життєствердність.
Учитись там! Хвалитися не стану.
Та й не вернуть минулого назад!
Не вводитиму грецькою в оману —
її забув я зовсім… Verbum sat!4
Хоч сам здобув освіту я й погану,
та все-таки, я думаю, хлоп’ят
не так потрібно нині научати,
як Дон Жуана научала мати.
Іронічність авторського голосу у творі органічно поєднана із самокритикою, дошкульний сарказм – зі здоровим сміхом, філософічні напучування – із жартівливим балагурством і блазнюванням. С. Голованівський зміг майстерно відтворити іронічний пафос оригінального твору, у перекладі помічаємо чимало мовних знахідок, які свідчать про скрупульозність роботи перекладача. Загалом можна стверджувати, що «Дон Жуан» – це твір, у якому переплетено діонісійське, стихійне, тілесно-сексуальне й аполлонівське, розумово-інтелектуальне, духовно-душевне (емоційно забарвлене).
Якщо лише тринадцятий хлопчині,
а жінці вже не менше двадцяти,
за ласки їхні чисті і невинні
не можна їм, звичайно, доректи.
Та двадцять три вже їй минуло нині,
і встиг Жуан шістнадцяти дійти…
За кілька літ міняються на диво
взаємини – на Півдні особливо.
Світобачення оповідача позначене рисами карнавального світогляду, для якого властива гра високого й низового, постійне перемикання регістрів між елітарно-інтелектуальним і бурлескнорозважальним, повчальним і гедоністичним. Зрештою, це лише потверджує специфіку авторського світовідчуття: у дійсності усе плинне й немає незмінних параметрів. Буття не дається людині в онтологічних формах, воно експлікує себе передусім як суще, для пізнання якого потрібно уміти сміятися й «бавитися» у життя. Шекспірівський мотив «весь світ – театр» («all the world is a stage») притаманний і цьому творові Дж. Байрона:
О насолодо! Знаємо чудово,
що ти погибель наша! Я даю
завжди собі весною чесне слово,
що поведінку виправлю свою.
Та навесні повторюється знову
все те, що душу зваблює мою…
І все-таки, якщо знайду підтримку,
я досягну мети своєї взимку.
А зараз Муза змушена, як бачу,
зректися планомірної ходи.
А ти вже не обурюйся, читачу,
цнотливіший за неї, як завжди.
Проте саме така оповідна стратегія й забезпечила успіх твору, який було б непросто «подолати» без наскрізної іронії та самоіронії. Оповідач – це блазень, наділений можливістю говорити правду і сміятися з себе та інших.