Читать онлайн
Тричі не вмирати. Наречена

Олег Говда
Тричі не вмирати. Наречена

© Олег Говда, 2019

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2019

* * *

Було колись в Україні – ревіли гармати.
Було колись – запорожці вміли панувати.

Т. Шевченко

Розділ перший

Схоже, жартівлива погроза застосувати тілесне покарання додала впевненості, бо переміститися у Виселки вдалося Тарасові з першої спроби.

Куниця закрив очі, зосередився і… опинився посеред кімнати, де ночував зі Степаном минулої ночі. Он, на столі навіть той самий глек стоїть, з якого йому покійна Аглая Луківна квасу наливала. Дивно тільки, що за часом вже мав минути полудень, а у світлиці – як і раніше, панувала напівтемрява, та й не прибрано. Як схопилися вони з побратимом зі своїх лежанок, так все і залишилося неторканим.

Абсолютно не зрозуміло навіщо, – вернувся ж як приятель, з добром, – намагаючись не заскрипіти дверима, Куниця вийшов на ґанок.

Село упирів жило звичним неквапливим ладом.

Через три хати, оголений до пояса, ставний м’язистий чолов’яга розмірено колов дрова, з неймовірною легкістю орудуючи величезною сокирою. А двоє підлітків, хлопчик і дівчинка, років десяти-дванадцяти, неквапливо збирали нарубані дрова і складали їх у велику полінницю, вздовж стодоли. Допомагали батькові… Але і в цьому тутешні діти відрізнялися від звичайної сільської дітвори, завжди готової навіть з найважчого завдання влаштувати забаву і розвагу. Ці – працювали мовчки і зосереджено. Хлопчик підставляв руки і чекав, доки сестра накладе дров повне наруччя, потім неспішно переходив до стодоли і застигав нерухомо, чекаючи поки дівчинка акуратно вкладала полінця. І робили вони це, хоч і не хутко, зате так злагоджено, що батько ледве-ледве встигав наколоти свіжих дров.

Не дарма кажуть, що людина може нескінченно довго милуватися, як горить вогонь, тече вода або працюють інші. Куниця настільки захопився незвичним і напрочуд гармонійним видовищем, що не помітив, як до нього підійшов староста Висілків.

– О, швидко ти обернувся. Видно, пильна справа. З хорошою звісткою поспішав, чи не дуже? – пробасив Петро Бобрик, з’являючись поруч зовсім нечутно, мов власний привид.

Куниця рвучко обернувся до нього, але в поставі кремезного чоловіка не було навіть натяку на агресію. Хоча шапку все-таки не зняв.

– Тобі судити, староста… – вимовив статечно, ввічливо кланяючись. – Я розповім, як є, а ти сам вирішуй.

– Говори.