Читать онлайн
Каторжна
Каторжна
© Т. М. Панасенко, передмова та примітки, 2019
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
Більше працював, ніж жив…
«…його велика праця, його велика любов до народу не згинуть ніколи і в них він ще довго житиме серед вдячних нащадків»
М. Коцюбинський
Коли заходить мова про Бориса Грінченка, одразу ж у пам’яті спливають рядки Максима Рильського: «Збирайте, як розумний садівник, / Достиглий овоч у Грінченка й Даля»… Так, мабуть, найвідоміша, ґрунтовна й титанічна праця Бориса Дмитровича Грінченка – це саме словник української мови. Хоча початок життя й умови, в яких проходило дитинство майбутнього українського письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, етнографа, історика, публіциста, видавця, громадського й культурного діяча зовсім не передбачали таку його діяльність.
Народився Борис Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Його батько, відставний штабс-капітан, дворянин, у власності якого було 19 десятин землі та водяний млин, наполегливо запроваджував удома «панське» життя, категорично забороняючи дітям вживати «мужицьке наріччя». Дмитро Якович добре знав українську мову, але спілкувався нею лише з селянами, в родині ж розмовляли російською. Мати, Поліксенія Миколаївна, походила з російської сім’ї, була дочкою полковника Літарьова. Отже, як зазначав у автобіографії письменник: «в сім’ї у Грінченків ніколи не говорено по-вкраїнському».
Однак, багато спілкуючись з селянами, малий Борис не тільки вивчив українську мову, але й захопився нею, полюбляв спілкуватися нею, слухати розповіді й пісні простого люду. Хлопець рано навчився читати, його потяг до книжок був нестримним: він перечитав усе, що було в батьківській бібліотеці. Своїми «першими літературними вчителями» Грінченко назве В. Скотта, М. Гоголя, Дж. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Карамзіна. Але справжнім потрясінням для підлітка стало знайомство з Шевченковим «Кобзарем». Саме завдяки Шевченкові, як писав сам Борис Грінченко, він у «13 років зробився тим, чим… єсть». Під впливом прочитаного Грінченко почав писати вірші українською мовою. Цікаво, що це сталося саме в той рік (1876), коли російський цар Олександр ІІ підписав Емський указ, який забороняв друкування українських книжок, навчання, вистави в театрах та навіть підписи під нотами українською мовою.
Тоді Борис Грінченко навчався в Харківській реальній гімназії (вступив у 1874 р.), яку йому не судилося закінчити: 1879 року він був виключений та ув’язнений за поширення нелегальної літератури. Це були заборонені книжки С. Подолинського «Парова машина» та «Про багатство й бідність». Півторамісячне ув’язнення призвело до фатальних наслідків: юнак захворів на страшну й невиліковну хворобу – сухоти, був позбавлений права здобути хоча б середню освіту, до кінця життя потрапив під жандармський нагляд.
Після звільнення Борис Дмитрович улаштувався на посаду канцеляриста в Харківській казенній палаті. Одночасно юнак наполегливо працював над собою, бо мав намір екстерном скласти іспити на звання народного вчителя. У 1881 році він успішно складає екзамен і «якимось чудом», як згадував сам, починає вчителювати. Педагогічній діяльності Борис Грінченко віддав понад десять років, він учителював по селах Харківщини й Катеринославщини: Введенське, Нижня Сироватка, Олексіївка. Робота в Олексіївській школі, якою опікувалася Христина Алчевська, була найтривалішою (шість років). Спочатку селяни обережно приглядалися до вчителя, який був зовсім не схожим на своїх попередників. Він розмовляв «по-мужицькому», навчав дітей рідною мовою, поводився просто й щиро. Не намагався виставляти себе паном, підтримуючи кожного, хто звертався до нього, надаючи допомогу всім, хто цього потребував. Твори Грінченка про дітей наповнені любов’ю, турботою та болем через важке й інколи безпросвітне життя маленької людини. Молодий учитель також глибоко переймався педагогічними проблемами, висловлюючи свої думки в розвідках «Народні вчителі й вкраїнська школа», «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «На беспросветном пути. Об украинской школе». Грінченко писав підручники для своїх учнів, відомі його читанка «Рідне слово» та «Українська граматика до науки читання й писання». У педагога вистачало також сил працювати над літературними творами та виявляти свої етнографічні зацікавлення, збирати мовний матеріал у селянському середовищі. Згодом будуть надруковані три томи «Етнографічних матеріалів», фольклорні збірники «Думи кобзарські», «Веселий оповідач», «З уст народу».
Літературознавці вважають, що саме в Олексіївці Борис Грінченко сформувався як письменник. Іван Франко у 1893 році писав, що Грінченко «засипає мало не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопис за рукописом, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності». Твори Борис Грінченко друкував у галицьких журналах «Зоря», «Правда», «Світ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», у чернівецький газеті «Буковина», а також у «Киевской старине», «Южных записках». На такі щасливі, натхненні хвилини творчості доводилося відбирати години сну та відпочинку.
У 1884 році Борис Дмитрович познайомився з Марією Миколаївною Гладиліною. Через деякий час вони одружилися. Марія була не тільки коханою жінкою письменника, але й однодумцем, вірним другом і соратником. Щира підтримка й допомога дружини давали сили й натхнення митцю. Багато ніжних і схвильованих віршів присвятив поет своїй коханій: «Кохана єдина! Ми вкупі з тобою / Робили над ділом святим, / Ми вдвох однією журились журбою / І щастям раділи одним…». Марія Миколаївна не тільки допомагала своєму чоловікові майже у всіх його справах, невтомно працюючи разом з ним, а й займалася літературною та перекладацькою діяльністю, пишучи під псевдонімом Марія Загірня.
1894 року подружжя переїхало до Чернігова. Підросла донька Настя, якій треба було дати гідну освіту, також у Чернігові було багато діячів культури (В. Самійленко, М. Коцюбинський, Ф. Уманець), які чекали на приїзд Грінченків. Тут митець обійняв посаду діловода оціночної комісії губернського земства, а з 1898 року – секретаря земської управи. Незважаючи на важку й марудну «неволю канцелярську», Борис Дмитрович продовжував активно займатися громадською та мистецькою діяльністю. У Чернігові він заснував видавництво, яке випустило 45 книжечок народнопросвітницьких видань. Тут були твори Тараса Шевченка, Євгена Гребінки, Юрія Федьковича, Леоніда Глібова, Михайла Коцюбинського, Павла Грабовського.
Титанічною працею було приведення до ладу та упорядкування каталогу знаменитої колекції української старовини Василя Тарновського («Каталог музею української старовини В. В. Тарновського» (1900). Музей на той час був одним із найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок в Україні. Деякі з матеріалів були в буквальному розумінні врятовані подружжям Грінченків від загибелі. Тільки шевченківських експонатів – рукописів, малюнків, чернеток – нараховувалося 758! Борис Грінченко із властивою йому працьовитістю й скрупульозністю взявся за діло. Разом з Марією Миколаївною цілими днями й вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. Багато довелось також їздити по Україні й розшукувати нові невідомі експонати.
Після звільнення з Чернігівського земства Борис Грінченко вирішив хоч на недовгий час стати лише письменником, займатися тільки мистецькою діяльністю. З 1902 року він живе в Києві, де й починає грандіозну роботу над словником української мови. «Словарь української мови» вийшов у світ 1907–1909 рр. у 4 томах. Він містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Котляревського й до початку XX століття. Ця унікальна робота була відзначена премією Російської Імператорської Академії Наук. І на сьогодні це найавторитетніший словник, до якого звертаються сучасники.
Водночас Борис Грінченко редагує громадсько-політичну газету «Громадська думка» та літературно-громадський журнал «Нова громада». У 1905–1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси й товариства «Просвіта».
Не можна не згадати також і про перекладацьку діяльність Бориса Дмитровича, яку він здійснював разом з дружиною. У колі перекладацьких зацікавлень подружжя були твори Шіллера, Гейне, Пушкіна, Гете, Байрона, Гюго та багатьох інших.
Після 1905 року доля стала немилосердною до Грінченка. Його переслідували й навіть заарештували. У його доньки Насті розвинувся туберкульоз, від якого в 1908 році вона померла, а невдовзі і її крихітний син, єдиний онук Бориса Дмитровича пішов у небуття. Під урядову заборону потрапило товариство «Просвіта», діяльності якого митець віддав багато сил та енергії. Болісні удари долі призвели до загострення давньої хвороби – туберкульозу. Аби врятуватися, подружжя на позичені в батька гроші виїжджає на лікування за кордон. У 1909 році Грінченки прибули до Італії. Але змучений туберкульозом, виснажений гіркими подіями й тяжкою працею, в розлуці з Батьківщиною Борис Дмитрович не знайшов сили для одужання. 6 травня 1910 року в південному місті Оспедалетті письменник помер. Поховали видатного діяча культури в Києві на Байковому кладовищі.
Слова Миколи Чернявського, винесені в назву цієї статті, якнайточніше характеризують особистість Бориса Грінченка. Проживши 37 років, він встиг зробити стільки, скільки людина не здолає й за кілька довгих життів. Його працездатність і захопленість будь-якою справою, якою він займався, вражає й викликає глибоку повагу. Не перебільшив М. Лисенко, сказавши на похороні митця: «Таких невтомних, завзятих діячів, борців громадських, якого ми в особі Бориса Грінченка втеряли, в пантеоні українських писателів зазначити можна дуже небагато, – три, чотири, та й годі. Великий хист, незвичайна витривалість у роботі, скрашені великою любов’ю до рідного краю».
Панасенко Т. М.
Поезії
Доки?
Минає час, минають люди;
Ми всі ждемо того, що буде,
І кажем всі: давно вже час,
Щоб воля та прийшла й до нас,
А все її нема, не йде, –
А час не жде, а час не жде!..
А час не жде, а час летить,
А серце змучене болить,
Бо довгий гніт минулих днів
Його украй вже пригнітив,
І тяжко так, що, може, ми
Гіркими плакали б слізьми,
Якби не гніт цей днів тяжких,
Щоб нас, за довгий час, усіх
І одслід навіть з мук навчив
Ховать в душі без сліз і слів.
І так на світі живемо,
На плечах лихо несемо.
І доки будемо так жить?
Ніхто не скаже – все мовчить!1881, Зб. «Пісні Василя Чайченка» (1884)
Подивись
Подивись: весна устала,
Сипле пишними квітками:
Подивись: веселим птаством
Ожили степи з лісами;
Подивись: в безкраїм небі
Сонце-велетень палає;
Подивись: земнії груди
Хлібороб плугами крає;
Подивись: життя устало,
Дні лишають золотії;
Подивись – і встань до праці
Повний сили і надії!..1885, Зб. «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887)
Весняні сонети
* * *
Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.
Весна іде! Веснянки задзвеніли,
Лунає спів по луках і гаях –
Мов устають нові могутні сили
В людських серцях, придавлених серцях.
І в грудях знов солодкії бажання,
І в грудях знов устали поривання,
І встала знов надія молода.
О, весно, йди! всі ждуть тебе, кохана:
І небо жде, і жде весна приспана,
І ліс, і степ, і скована вода.
* * *
Весна прийшла! Гаї зазеленіли,
І перший квіт, квіт весняний процвів,
І одинцем самотнім на могилі
Цар степовий, орел могутній, сів.
І скрізь живе повіяло дихання,
І скрізь життя устало молоде, –
Се час квіток, і співів, і кохання,
Як Бог ясний, сіяючи іде.
Його навкруг усяке серце чує,
І кожен квіт квіт другий поцілує,
І кожен лист до листу прихиливсь.
О, не барись! Все любить і кохає!
О, не барись! Весна прийшла і сяє,
І світ увесь у поцілунок зливсь.
* * *
Іди у гай! Життя такої сили
Не стрінеш ти ніде: іди у гай!
Співці-пташки туди вже прилетіли –
Навчись у їх, навчися і кохай!
Іди у гай! Там не самі вже квіти,
І не самі пташки тепер снують,
І не самі веселі й вільні діти
З квіток рясні вінки собі плетуть –
Ні, там тепер зливаються з устами
Уста палкі і, сплівшися руками,
Там пари йдуть серед рясних кущів.
І я іду у нетрю у густую
І звідусіль гучноголосий чую
Природи спів, новий веселий спів.
* * *
Вона співа, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усі блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.
Воно зійшло і сльози розтопило,
І в мене теж немає сліз гірких,
Бо сонце й їх ласкаво обсушило,
І перед їм у серці біль затих.
І про одно я сонце ще благаю:
Ой, обсуши ти сльози всі до краю
Усім смутним на всій землі смутній:
Щоб піднялись затоптанії сили
І щоб весні всі душу відчинили,
Життям новим щоб жить могли у їй!
* * *
Вже в далині високій сяють зорі,
Густий туман над озером повис,
І спить земля, і води сплять прозорі,
І тихо спить густий зелений ліс.
Десь на селі далеко пісня ллється,
То голосніш, то затиха вона…
Із стін душних на волю серце рветься
Туди, де ніч панує запашна.
О, я піду, бо не піти несила,
Бо і мені ніч зорі засвітила,
Бо і мені сприя весна моя.
Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,
Який простір обняв мене зусюди,
Як пахне скрізь і місяць як сія!
* * *
Рясний садок і затишний я знаю
І знаю там ще вишню я одну –
Було не раз, турботний, дожидаю
Я в той садок її, мою весну.
Але ж тепер чому її немає?
Чом вишня та стоїть в самотині
І так, як перш, до мене не схиляє
Гілки свої квітущі й запашні?
Я жду її, – і в тиші одинокій
Хвилини йдуть, неначе довгі роки,
Ще треба ждать, а серце ж то не жде!
Хвилина… дві… і – ось уже я чую
Крізь тишу ту безгучную, німую
Мов шелест там, немовби хтось іде.
* * *
Вона! вона! я бачу – між кущами
Рукав уже з сорочки забілів;
Ще мить одна – тремтячими руками
Я стан її дівочий обхопив.
Ще мить одна – злилися ми устами…
Вона прийшла, прийшла уже вона,
Найкращий квіт між пишними квітками.
Що нам дає багатая весна.
Гей, нахили свої ти, вишне, віти!
Нехай тепер ніхто, ніхто на світі
Не бачить, як я щастя повну п’ю!
Нехай ніхто – ні зорі, ані люди –
Не відає, як пригорнув на груди
До себе я коханую мою!
* * *
Я ніч не спав, – заснуть не мав я сили,
І бачив я, як зорі весняні
В досвітній час і мерхли, і біліли,
І потім всі погасли в далині.
І як туман хвилястими клубками
І воду скрізь, і землю повивав,
І світ увесь з землею й з небесами,
Здавалося, в тумані потопав.
Тумані туман! на сході не ясніло…
Невже й тебе, одвічнеє світило,
Він погасив, і смерть все обняла?
Але ще мить – і промінь рве завісу,
Дощ золотий линув на все з-за лісу:
То сонце йде, бог світу і тепла!
* * *
Скоріш! Скоріш! од сірого туману
Самі шматки зосталися – ще мить
І сонце ось, віта свою кохану
І всю її промінням золотить.
Горить! пала!.. Блискучою стягою
Старий Дніпро серед степів прославсь;
Киваючи рясною головою,
Зелений ліс до сонця засміявсь.
І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,
Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки,
І світ увесь, здається, задзвенів.
Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,
Мерщій у степ! Я вп’юсь тобою, воле,
Серед моїх незміряних степів!
* * *
Лежали скрізь замети сніговії,
Давили все, загинуло життя,
І не було, здавалося, надії
На кращих днів квітущих вороття.
Тоді весна крилом своїм махнула, –
І полилось і світло, і тепло,
І знов життя земля в собі почула,
І все навкруг засяло й зацвіло.
І степ старий, – і гордий, і багатий, –
Убрався скрізь в ясно-зелені шати, –
На їх з квіток процвітані лиштви.
Ожив, дихнув, і запашне дихання
Послав лісам, горам на привітання,
І світ почув: воскресни і живи!
* * *
І світ воскрес! І, працівник великий,
Устав орач і плуг важкий підняв.
Де був колись пустир одвічно-дикий, –
Він борозну найпершу проорав.
І цілини великі скиби чорні
Лягли в степу. Насіння золоте
Впаде на їх, – на ниві неозорній
Хліб дорогий, налившися, зросте.
Нехай росте, пиша на нашім полі!
Колись і ти, сівачу правди й волі,
На рідний степ повинен ще прийти.
Чи прийдеш ти? Лежить земля без діла,
Країна вся неначе заніміла –
Чому ж не йдеш? Чому загаявсь ти?
* * *
В степу рвачкий на волі вітер віє,
По світу він гуляє, де схотів,
І бачить: скрізь недоля горе сіє,
І повен світ нещастів і жалів.
О, вітре мій! Тобі нема припини
І можеш ти до бога долинуть, –
Скажи, коли нам ждать тії хвилини,
Що доля всім дасть широко дихнуть?
Ти, може, чув?.. Терпіти вже несила,
І мука всім серця давно стомила,
І вже снаги нема її знести –
Давно вже час!.. Вже серце знемагає…
Дмухнув рвачкий – і вже його немає,
Одмову теж – шукай у полі ти!
* * *
Та де вона? Невже її й не мати?
А вітер знов неначе повійнув –
«Гей-гей, воли, не гайтеся орати!»
Далекий згук за вітром долинув.
Це там орач оре велику ниву
Серед твердих незайманих степів
І заклика на працю неліниву –
Я в тих словах одмову зрозумів.
Так, се вона, відмова на питання!
Зникають геть зневіра та вагання,
Що душу всю вже змучили украй.
Одмова тут – і проста й зрозуміла:
Працюй, борись, аж поки буде сила,
І всіх людей до праці закликай!1888, Зб. «Під хмарним небом» (1893)
Зорі
Мамо люба, глянь, як сяють
Ясно зорі золоті!
Кажуть люди: то не зорі –
Сяють душі то святі.
Кажуть: хто у нас на свічі
Вік свій праведно прожив,
Хто умів людей любити,
Зла ніколи не робив, –
Бог того послав на небо
Ясно зіркою сіять…
Правда, мамо, – то все душі,
А не зорі там горять?
Так навчи ж мене, голубко,
Щоб і я так прожила:
Щоб добро робити вміла
І робить не вміла зла!1888, Зб. «Під хмарним небом» (1893)
Українець
Він українець – це запевне,
Бо хвалить сало й галушки,
Та ще вишиванії вдома
Бере він на ніч сорочки.
Колись він навіть – хоч давненько –
Щось написав чи переклав,
Але ж цензура – боже – люта!
І пер він більше не псував.
Колись кричав: «Народ люблю я!
За його хрест би я поніс!»
І за народ в каліках-віршах
Пролив дрібних він з ложку сліз.
Але ж народ – темнота темна –
І віршів тих не зрозумів, –
Мужицтво кинувши, герой наш
На «тепле місце» десь засів,
І хоч накази часто пише,
Щоб в шори брали мужиків,
Але ж він каже: «Україну
Люблю я так, як і любив».
Він галушки і досі хвалить,
І «Кобзаря» бере читать,
І напідпитку починає
Слова вкраїнськії вживать…1892, поза збірками
Зернятка
І
Щастя хочеш ти зазнати?
Щастя дурно не дається:
Тільки той його придбає,
Хто за його в бої б’ється.
У великім нашім бої
За нового дня світання
Тільки й можна мати щастя,
Варте людського бажання.
ІІ
Як мала у тебе сила,
То з гуртом єднайся ти:
Вкупі буде більше діла,
Швидше дійдеш до мети.
Як на силу ти багатий, –
Не єднайся ти з гуртом:
Буде силу він спиняти, –
Сам іди своїм шляхом!
ІІІ
Говорять люди: не зітхай,
Чого неме, то й так нехай!
А я говорю: не затхай,
Коли нема, – борись, придбай!
ІV
Краще кривду вже терпіти,
Ніж самим її чинити,
А ще краще, пане брате,
Ні чинить, ні зазнавати:
Сил набравшись і надій,
Не терпівши, скинуть з шиї.
V
Гей, по чім дурного знати?
Що розквасив губи й плаче!
Пане брате, пане брате!
Той дурний – то ми неначе.
Всі з зітханнями, з жалями
Озиваються до небі…
Гетьте к бісу з плаксіями!
Нам борців, нам діла треба!
VІ
От, кажуть, – пригоди
Учать людей згоди.
Невже на пригоди
У нас недороди?
Здається, багато
Пригод нам бувало, –
Чомусь тільки згоди
У нас досі мало.
VІІ
На вбогому – лати,
На багачу – шати,
Та не йди сорочки
В дуки позичати:
Коли чим не маєш
Прикрить свою спину,
То йди просить, брате,
В убогу хатину.
VІІІ
Кажуть: бог нерівно ділить,
Жде, щоб люди поділились
По-братерському, без сварки…
А вони і посварились.
То дурниця! Я не вірю!
Бог робити так не може:
Він є бог, і має силу, –
Хай поділить нас як гоже!
А як сили він не має
Порівняти лати й шати, –
Нащо зводити на сварку?
Нащо кепсько поділяти?
ІХ
«Якої віри ти?» – хтось цигана спитав.
«Якої ж треба вам?» – той одповів.
Кого тобі сей циган нагадав?
То наших землячків…
Х
Є приказка: кому біда докучить,
То той уже ся розуму научить.
Зазнали ми не то біди, а й муки,
А все тії не відаєм науки:
Хоч, кажуть, нас великі міліони,
А все б’ємо своїй біді поклони.
ХІ
Не єднайсь з розумами низькими,
Бо і сам понизишся ти з їми.
Та і рівний тобі головою
Не знесе тебе вгору з собою.
Тільки вищий, на розум багатий,
Зможе дух твій угору підняти.
ХІІ
Святі чуття в душі ховай,
В їх зазирать людям не дай.
Бо осміють, зневажать їх,
Затопчуть в грязь неправд гидких.
І тільки їх тому розкрий,
Чия душа – сестра твоїй.
ХІІІ
Поки людина жива, – не втрачає надії нехай,
Хай не гадає вона, що усе вже загинуло вкрай:
Доля мінлива у нас, усе гратися любить вона, –
Нині тяжкая біда, але радість на завтра ясна,
Гору сьогодні страшне, але щастя на завтра і рай.
ХІV
Казали нам старі, що «не купи ти хати,
Сусіда ти купи, то й будеш щастя мати».
Купили ми його, і так дали багато:
І грішми ми дали, і кров’ю з нас узято,
Голубили в душі на щастя ми надію.
Сусід же взяв та й сів до нас, дурних, на шию.
ХV
І в ворога учиться – добра штука:
Безпечно се, і здасться нам наука.
А вчити… Ні! І друга страшно вчити,
Щоб ворога із його не зробити.
ХVІ
Хвилі не вір ти мінливій:
Вітер де віє, туди вона й б’є,
Берег твердий незрадливий –
Він тільки певний притулок дає.
Слову не вір ти людському –
Хвилі у морі хисткім забуття;
Ділові вір ти міцному,
Грунтові зросту, основі життя.
ХVІІ
Народ-герой – героїв появляє,
Шануючи, він їх вінцем вінчає:
Високий дух високість признає,
А раб-народ, як є герой у його, –
Він на борця величного свойого
Грязь кидає, його камінням б’є.
ХVІІІ
Наші сили й почування,
Думи, мрії, міркування,
Рук і мозку поривання,
Все, чим тіло й дух багатий, –
За одно ми мусим дати:
Щоб ізнов народом стати!
Щоб прийти на свято згоди
Нам між іншії народи
В сяйві слави і уроди!
ХІХ
Ти один, а їх багато?
Ну, дак що тобі? Байдуже!
Більше буде в тебе свято,
Як подужаєш їх, друже.
Де багато – ще не сила,
Дужість міряй не лічбою:
Перевага там, де сміла
Сила духу в правім бою.
ХХ
Твердо гордий дуб стоїть:
Ані лютії морози,
Ані бурі, ні погрози
Не змогли його звалить.
Як той дуб, ти гордо стій:
Хай ні зради, ні догани,
Ані муки, ні кайдани
Дух зломить не зможуть твій.
ХХІ
Як сонце могуче, такий будь і ти:
На доброго й злого ти рівно світи,
Освічуй їм шлях, щоб до правди іти.
Як сонце – в надхмарному краї сіяй,
Низькому до себе сягнуть не давай:
Високеє небо – то рідний твій край.
ХХІІ
На троянді шпички. Та як рожі цвітуть, –
Все колюче ховають квітки;
Прийде осінь сумна, – квіти всі опадуть,
І стирчать самі гострі шпички.
Горе й радість дає нам життя молоде, –
Колючки і квітки дають всім;
Прийде старість – і радість уся пропаде,
І зостанешся з горем самим.
ХХІІІ
Хто руйнує, – по тім зостається руїна.
А руїнник поліг, – проминає година –
І руїна сумна вже зника в бур’янах,
А лихеє ім’я розлетілось мов прах.
Хто будує, – лиша по собі будування
Про потребу людям і про добре вживання:
В тій будівлі людське покоління зросте,
І творцеві ім’я йому буде святе.
ХХIV
Повний місяць ясний про згасання
Не гада серед пишного сяння.
Як сміються ще дні весняні, –
Нащо думать про бурі хмарні?
Дуб зелений у літню годину
Не гада про сніги й хуртовину.
Не схиляється ж хай голова,
Як її сивина не вкрива.
ХХV
Норець в глибоні поринає кипучі,
І з моря виносить він перла блискучі –
Окрасу морськую земної уроди.
Так розум порине в простори чудовні,
Небесні й морські, і перла коштовні
Виносить відтіль – таємниці природи.
ХХVІ
Неможливо, кричать боязкі, досягти,
Бо добути його – то над людськії сили!..
Не кричи, а іди і візьми його ти:
Неможливе – се те, що не вдіяв ще смілий.
ХХVІІ
Звикли завтра всі людці робити,
Плентатись помалу до мети:
Звикни лиш робити все сьогодні –
І до неї перший прийдеш ти!
ХХVІІІ
«Зроблю», – сього сахайся слова.
«Зробив», – оце потужних мова.
ХХІХ
Хочеш вік прожити марно ти?
То малої добирай мети,
Щоб за тебе нижчая була:
Бо мала – вона й тебе змалить,
Бо низька – вона й тебе знизить,
Бо з дрібною, то дрібні й діла.
Хочеш вік прожить не марно ти?
Вищої шукай собі мети,
Щоб за тебе більшая була:
За великою зростеш і сам,
З нею воля духові й рукам
І великі на ввесь світ діла.
ХХХ
Коли хочеш ти добро зробити, –
Поспішай його робити швидше,
Поки є його чинити сила:
Як багато вже таких бувало,
Що з добром барилися, аж поки
Час тяжкий робить лихе примусив.
ХХХІ
Ще змога є – пий любі солодощі,
Не поспішайсь так швидко розлучатись,
Не виривайсь так у кохання з рук, –
Вона й сама, розлука, скоро прийде:
Розлукою нудною чи тяжкою
Все в світі сім кінчається, усе!..
ХХХІІ
Ні, не сумуй, поете безталанний,
Що ти малий, поміж людьми незнаний,
Що у тобі вбача людська юрба
Такого, як сама вона, раба,
Ще й гіршого, і подвиг твій великий
Стріває сміх чи крик ворожий дикий:
«Ти ще живий, – тим не прийшов твій час,
бо тільки смерть великих робить з нас».
ХХХІІІ
Лихо в світі не довічно
Мучить нас і боре,
Бо так саме, як і щастя,
Так минає й горе.
ХХХІV
Як тебе вороги на хресті розіпнуть,
То стогнання свого ти не дай їм почуть, –
З твоїх мук не радіють нехай.
Ти погордою мстись! Не забудь ні на мить:
Всім вікам така смерть буде ясно світить, –
Неподужаним ти умирай!1898–1903, Зб. «Хвилини» (1903)
Приходить час
Приходить час, приходить час, –
Сказати кожен мусить з нас,
Чи він народу вірний син,
Чи тільки раб похилий він,
Чи раб похилий, чи боєць –
Хай кожен скаже навпростець!
І де він стане: чи до тих,
Що в путах сковані гидких,
Народ і край свій продають
Панам, що кров із його п’ють, –
А чи до сміливих борців,
Що серед бурь, похмурих днів
За рідний край, за нарід свій,
За долю-волю йдуть у бій?
Приходить час, зайнявся світ
І вільним душам шле привіт:
Озвіться всі, хто є навкруг:
Хто ниций раб, хто волі друг?1903, поза збірками
На волю!
Похнюпилась сумно у клітці пташина,
До клітки припала дівчатко-дитина.
«Чого ти, пташино, такая сумна?
Дивися: надворі весела весна;
І небо сіяє, і ліс зеленіє,
Лука, квітоньками убрана, леліє,
І співом пташиним дзвенить увесь гай, –
Радій же, пташинко, весні і співай!»
І пташка неначе слова зрозуміла:
Ураз розгорнула маленькії крила
І битись об клітку грудьми почала,
І рвалась туди, де весна зацвіла.
І билась так довго, так тяжко об грати,
Що стала дитину журба обнімати
І клітку вона одчинила тісну:
«Лети і на волі вітай ти весну!»
І пташка зника серед лук і гаїв
І голосно чуть її радісний спів:
Співає вона з-під ясної блакиті,
Що воля – найбільше добро на цім світі.1908, поза збірками
Казки Віршами
Два морози (з народного поля)
Ой гуляли в полі два морози,
Два морози, два рідненьких брати.
Брат старіший звався Ніс Червоний,
А молодший – Синій Ніс на ймення.
Ой гуляють в полі два морози,
Поле чисте в кригу зодягають.
І говорить менший так до брата:
– Ой, мій братику, Червоний Носе!
Як би нам з тобою тут погратись,
Поморозити людей і звіра?
Відмовля йому мороз старіший:
– Брате мій, морозе, Синій Носе!
Якщо, брате, хочеш ти погратись.
Хочеш ти людей, звірів морозить,
То не в полі треба нам гуляти:
Поле чисте снігом скрізь укрило,
Всі шляхи позамітало в полі,
Не проїде тут ніхто, не пройде.
Краще в темний ліс мерщій ходімо!
Хоч не так просторо там гуляти,
Так же втіхи буде нам багато:
Там і люде проїздять частіше,
А що звіру – хижого усюди
В лісі ми зустрінемо без ліку:
Буде там кому, морозе брате,
До схочу зморозити все тіло,
Зупинити кров гарячу в жилах,
Задавить дихання тепле в горлі
І з живого – криги шмат зробити.
І послухався молодший брата –
Вдвох побігли в темний ліс морози;
Біжучи, ще й граються морози:
На одній нозі стрибають жваво,
По дубках тріщать та по осиках,
Аж старий дубняк гуде та стогне
І риплять осики молоденькі.
Як стрибнуть по снігові м’якому, –
Крижана кора стає на йому;
Де билиноньку з-під снігу видко, –
Подмухнуть на неї два морози, –
У срібло її неначе вдягнуть.
Ось вони і чують: в темнім лісі
Задзвенів близенько й гучно дзвоник,
І в багатих санках пан пихатий
Надбіга на огирях[1] стрибучих.
На йому кожух ведмежий добрий,
Ще і теплая лисича шапка,
Вовчі чоботи на ноги взуто.
Другим же шляхом ріжнаті[2] прості
По снігу риплять собі санчата, –
То мужик у ліс по дрова їде:
На йому кожух – на латі лата,
Шапка в його вся в дірках, старенька,
Вітром буйним шапка та підбита:
Як повіє, так і провіває;
Шкарбани[3] – не чоботи узуті,
Та ще й ті роти пороззявляли.
Синій Ніс мороз тоді і каже:
– Ну, кому ж за ким тепер нам бігти?
Я б хотів за мужиком побігти,
Бо його скоріше я дошкулю;
На йому кожух в дірках та в латах,
Шапка вітром в мужика підбита,
Шкарбани – не чоботи узуті,
Та ще й ті роти пороззявляли.
Ти ж дужчіший, – то візьми ти пана.
Бо на йому – глянь! – кожух ведмежий
Ще і теплая лисича шапка
І лисича в його шапка тепла,
Вовчі чоботи на ноги взуті –
Не подужаю його я зроду!
Усміхнувсь мороз тоді старіший
(Він морозив вже багато всяких,
Тим і знав, кого дошкулить важче),
Усміхнувсь Червоний Ніс та й каже:
– Молодий ти, братику морозе.
Молодий ти, – каже, – ще невчений!
Ну, та хай вже буде так, як хочеш:
Ти біжи за мужиком убогим,
Я за паном побіжу скоріше.
Прощавай, морозе Синій Носе!
– Прощавай і ти! – йому той каже,
Засвистіли, гупнули, побігли.
От вже сонечко зайшло за лісом,
Погасає день короткий, зимній…
І тоді ізнов у чистім полі
Ізійшлись докупи два морози,
Два морози, два рідненькі брати.
І зустрілись, почали питатись,
Хто награтись за день зміг найкраще,
Поморозить зміг хто дошкульніше?
От і каже більшому молодший:
– Попохекав, мабуть, коло пана,
Поки ти дошкулить зміг хоч трохи!
Та й не диво ж: навдягав одежі
Скрізь такої, що і не пролізеш:
Де вже там його тобі дошкулить!
Засміявсь тоді мороз старіший,
Бо не вперше він уже морозив,
Засміявся він тоді та й каже:
– Ой, морозе, Синій Носе, брате!
Молодий ти, братику, невчений!
Так його допік я і дошкулив,
Що півдня він грітиметься в хаті,
Та і то ще хто й зна, чи одійде.
Здивувавсь тоді мороз молодший:
– А кожух та чоботи, та шапка!
Чи вони тебе і не спинили?
Відмовля йому старіший знову:
– Та хіба ж від мене те пособить?
Я заліз до його і в кожуха,
І у шапку, й в чоботи у вовчі,
Та й почав без жалю дошкуляти.
Він вже й мнеться у кожусі, й гнеться,
І ховається у тепле хутро,
Часом крекче, а то й стогне часом,
Або, міцно загорнувшись, тихо
Він сидить, не ворухнеться й трохи, –
Мабуть, дума, що його покину,
Якщо він сидітиме тихенько.
А мені ще й краще дошкуляти!
А мені цього ж то тільки й треба!
Заходивсь я коло його добре…
І вже випустив його у хату
Тільки-тільки що живого трохи, –
Буде згадувать мене довіку!
Ну, а ти з своїм же як? Награвся?
Аж зітхнув мороз молодший тяжко:
– Ох, мій брате, мій Червоний Носе!
Правду ти казав мені дурному:
Молодий мороз я і невчений!
Мужика я думав заморозить,
Аж воно інакше діло склалось:
Ще й мені він ребра поломачив.
– Як же це? – питається старіший.
– Ох, та так… Мужик по дрова їхав;
Ну, й почав був я ще на дорозі
Дошкулять його таки гарненько
Тільки він мене і не злякався,
А ще й лається усяким словом;
«От, такий-сякий мороз цей!» – каже.
Злість мене за серце ухопила:
Я почав його щипать, шпигати[4]
Іще дужче крізь кожух той драний
І крізь шапку у дірках стареньку,
Крізь ті чоботи, що пальці видко.
Та не довго я втішавсь і грався…
Ось приїхав він, розпріг коняку,
За сокиру взявся, щоб рубати.
Ось тепер (така моя, бач, думка!)
Я його дошкулю ще дужчіше!
І заліз до його під кожух я,
І почав шпигати та щипати.
А мужик сокирою махає
Та рубає дрова безупинно,
Аж тріски летять навкруг од його.
Бачу я – не можна вже сидіти,
І утік мерщій я з-під кожуха.
Виліз я та й думаю-гадаю:
Як би так, щоб ще його дошкулить?
А мужик і не вважа на мене:
Де б хоч трохи мерзнути у лісі,
А йому ще так, бач, душно стало,
Що узяв, кожух із себе скинув
І в самій сорочці вже рубає.
Як побачив, так тоді й зрадів я:
– Підожди ж, мій голубе! – кажу я, –
Я тобі тепер накою лиха!
Був кожух увесь од поту мокрий, –
Я й заліз у його, аж у вовну
Й заморозив так, що він зробився,
Наче дошка та тверда дубова –
Покуштуй лиш, одягай, мужиче!
Доробив мужик свою роботу,
Підійшов тоді він до кожуха,
Я ж радію без кінця й без краю:
Ось коли вже, думка, навтішаюсь!
Як побачив же мужик кожуха,
Як почав же лаять на всі боки
Він мене тоді усяким словом!
Та й не сам тут я здобувся лайки, –
Він і батька, й матір не покинув,
І дідів, і прадідів уславив, –
Всіх зганьбив мужик дітей, онуків!
Ну, а я собі таки гадаю:
«Лайся, лайся, скільки хочеш, дурню,
А мене не виженеш, хоч лусни!»
Так не хитре ж те мужиче плем’я!
Хоч налаяв на всі боки тяжко,
Так йому ж було ще лайки мало:
Як ухопить він дрючину довгу
Та сучковату й товстючу дуже,
Як почне дубасити кожуха!..
Б’є та й б’є, мене ж ще дужче лає!
Ох, дізнав я там тяжкого лиха!
Тут мені давно б уже тікати,
Так у вовні ж я заплутавсь дуже
І ніяк я видертись не зможу.
А мужик лупцює та й лупцює,
Б’є мене без жалю, як улучить,
Та ще й каже, сміючися з мене:
«От, дурний мороз десь взявсь у біса:
Мужика схотілось заморозить!..»
Ледве, ледве викрутивсь од його
І утік потерзаний, побитий…
Ох і знаю ж я тепер навіки,
Як тих клятих мужиків займати:
Досі ще увесь як перебитий!..
Дівчина Леся
I
У гаях була хатка убога,
Чоловік жив там з жінкою вкупі,
Одинокі були та бездітні.
Ось пішли вони бога прохати
Аж у Київ, у Лавру святую:
«Дай нам, Боже єдиний, дитину!»
Зглянувсь Бог на їх сльози великі,
На життя працьовите і чесне
I послав він дочку тим убогим.
Ох і дивна ж була та дитина,
Та й не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі, ясними, –
Тим була, ох, і дивна дитина,
Що, як плаче, не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли,
А як часом вона засміється,
Запашні процвітають троянди…
II
А в тім краї був князь та могутній,
Син єдиний малий був у нього,
От як став той князенко зростати,
То і каже до батька, до князя:
«Ой дозволь мені, батьку, мій князю,
В темнім лісі піти погуляти,
Сполювати чи звіра, чи птаха».
І пуска старий князь свого сина.
Син бере польовничих[5] князевих,
Та ще дядька бере він старого,
І рушають до темного лісу.
III
Довго лісом князенко той їздив,
Сполював птиці й звіру чимало,
А душний був той день і гарячий,
І схотілось князенкові пити.
Ось і бачить він хату край лісу,
Посила польовничого в хату:
«Попрохай ти води нам напитись!»
І пішов польовничий по воду,
Повернувсь і дає він напитись,
«На здоров’я!» – князенкові каже,
Уклоняється низько й звичайно.
Як напився ж князенко, до нього
Промовля польовничий та й каже:
«Ох, і бачив я диво у хаті:
Там дівчатко мале та убоге,
Та і дивна ж такая дитина!
І не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі, ясними, –
Тим напрочуд дитина та дивна,
Що ввійшов я, дивлюсь – вона плаче,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли,
А як стала тоді її мати
Забавляти, – вона засміялась,
І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди».
Здивувався князенко й до хати
Привертає і злазить з коня він,
Увіходить в убогую хату.
Батько й мати вклоняються низько,
А на лаві дівчатко маленьке.
Як уздріло воно, що багато
Все чужих уступило у хату,
Почало собі плакать дівчатко,
І як плаче – не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли.
Здивувався князенко та й дуже
І схотілось йому пустувати[6]
(Сам він був ще хлоп’я невелике),
Став ще дужче дражнити дитину,
Щоб дивиться, як сиплеться жемчуг.
От і каже старий його дядько:
«Гей, небоже[7], покинь пустувати,
А забав лишень краще дитину,
І побачимо, що тоді буде».
На князенкові пояс був срібний,
Він ізняв його, дівчину бавить.
Перестала тут плакать дитина,
Зацікавилась поясом срібним,
Засміялася з радощів дзвінко,
І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди…
Здивувалися всі, хто не бачив,
А найбільш од усіх – то князенко;
А побавившись трохи у хаті,
Повернулися знову додому.
IV
І почав молодий той князенко
Все частіше в ліси виїздити,
Щоразу заїздить до дівчини.
Так минають літа помаленьку,
Став князенко вже парубком жвавим,
Стала Леся доросла дівчина,
Рушники вишиває орлами,
Собі посаг[8] готує у скриню…
Ох, і де вони й як умовлялись,
Умовлялися де та стрівались,
Не довідавсь ніхто б про те зроду,
Тільки ж доля і їх не минула:
Покохалися вдвох молодята…
V
От і мовить до діда князенко:
«Покохались ми з Лесею, діду,
То віддай же її ти за мене».
Похилив тоді голову батько:
«Не віддам, бо не буде вам щастя,
Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку».
Відмовляє князенко старому:
«Не турбуйся ти, діду, про теє,
Я здобуду од батька дозволу».
Похилився старий головою:
«Ох, не знаю я, що і казати!
Чує серце моє, що неначе
Не без лиха обійдеться Лесі,
Дожида її горе велике,
Якщо дівчина піде за тебе,
Ти ж бо князь, а вона ж то мужичка!
Нехай краще зостанеться дома
Та мужичу роботу справляє».
Не послухавсь князенко старого…
VI
Просить дівчину Лесю князенко:
«Дай мені рушника, що ти шила,
Дай для батька, для князя, голубко!»
От дала той рушник йому Леся,
І поїхав князенко до батька,
Уклонивсь йому в ноги низенько,
Промовляє тоді йому слово:
«Ой, пожалуй мене, князю-батьку!
Одружитися хочу я чесно,
Хочу взяти я дівчину Лесю,
Що зросла у мужичій хатині».
Здивувавсь тоді князь і розсердивсь
І загніваний каже до сина:
«Чи забув, що князького ти роду?
Чи тобі ж та мужичку узяти?»
Промовляє князенко до батька:
«Ой пожалуй мене, князю-батьку!
Хоч дурний іще розум у мене,
Але ж думаю я, що немає
На всім світі такої дівчини,
Як моя та коханая Леся.
Та й не личком же дивним хорошим,
Не очима, як зорі, ясними –
Тим же дивна коханая Леся,
Що, як плаче, не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли;
А як часом вона засміється,
Запашні процвітають троянди».
Здивувавсь тоді князь та і каже:
«То все добре, але ж того мало.
Може, й справді та дівчина гарна,
Але ж, може, вона ще лінива
І недбала тобі буде жінка».
Промовляє князенко до батька:
«Не лінива вона буде жінка,
Хоч сам, батьку, поглянь на роботу!»
І князенко рушник той виймає,
А рушник же той мудро пошитий:
Виногради повз край повилися,
Як живії, тремтять наче листям,
Посередині вишито рясно:
Розпростерли орли свої крила,
Мов летіти збираються зараз, –
Ох і дивне шиття в рушникові!..
Здивувався старий тоді батько,
Та і каже він зараз до сина:
«Коли ж так, то женися, мій сину!
Подивлюсь я на дівчину тільки,
Щоб самому впевнитись на очі».
VII
Та не довго князь-батько впевнявся:
Як побачив він дівчину Лесю,
То й звелів заручити їх зараз.
Перегодом[9] було і весілля,
А бучне[10] те весілля та пишне[11]…
А у князя жила у палаці
І стара, і поганая баба,
Одна пані з магнатів[12] пихатих,
І дочка була в неї вродлива.
І ще здавна гадала все баба
Одружити дочку ту з князенком.
Як побачила ж іншую справу,
Зашипіла, як гадина люта,
І сказала: «Не буде їм щастя,
Згине з світу мужичка проклята!»
Запрохали й її на весілля.
Як скінчився ж бенкет той весільний,
То пішла молода роздягатись,
І пішла тая баба із нею.
Як зосталася ж вдвох з молодою,
Роздягла молоду усю чисто,
Заховала багату одежу,
Ухопила ножа тоді люта,
Молодій повиймала геть очі
Й, бідолашну, її у сорочці
Геть прогнала з князького палацу,
А сама повернулась до князя,
Уклонилась низенько та й каже:
«Ох, і правду казав єси, князю,
Що не буде пуття із мужички,
Одурила вона усіх чисто,
Утекла в дорогому убранні, –
Мабуть, злото сподобалось дуже,
То вона його зараз і вкрала».
Засмутивсь тоді князь і всі гості,
Засмутився князенко ще дужче,
Полилися пекучії сльози.
От і каже князь-батько до сина:
«Не послухався спершу ти батька
І покрив єси соромом рід мій!
Що ж ти маєш тепер вже робити?
Не подоба тобі вдовувати,
І, не живши із жінкою вкупі,
Одружися ти з іншою, сину!
Повінчають нехай тебе знову
Хоч з дочкою цієї старої,
Щоб як-небудь сховати нам сором».
Одмовляє до батька князенко:
«Ой пожалуй мене, князю-батьку!
Я не вірю брехні цій і трохи,
Моя жінка не зрадила, батьку, –
Це страшне лиходійство вчинилось.
Я піду свою жінку шукати,
Чи живую, чи мертву – знайду я.
Лиходія ж тепер вже я знаю –
Дожида він хай лютої кари!»
По тім слові з палацу він вийшов.
VIII
Бідолашная ж Леся сліпая
Серед ночі блукає – шукає
Собі стежки до рідної хати,
Та сліпому дороги немає:
Не потрапить безщасна нікуди;
Як пішла, так і впала у яму,
А із ями їй вилізти ніяк.
І сидить вона й плаче там гірко,
А з очей в неї сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли…
Усю ніч там сиділа безщасна;
Як устало ж веселеє сонце,
То тоді проз[13] ту яму старенький
Дід ішов якийсь в драній свитині
І почув, що хтось гірко ридає,
Зазирнув – аж там дівчина плаче,
Без очей вона плаче, й не сльози,
Тільки жемчуг на землю спадає,
Дорогії блискучії перли,
А сорочка скривавлена біла.
Пожалів її дід той убогий
І узяв за дочку він додому.
Ось живе тоді Леся у нього
І прохає вона його щиро:
«Що я буду вам, діду, казати?
Заберіть ви оце все намисто,
Що наплакала я тут, безока,
Понесіть до князького палацу
І гукайте: «Купіть лиш намисто!»
А як будуть питати: «Що хочеш?» –
То скажіть, хай дадуть одне око».
І послухавсь дідусь тоді Лесі,
Забира жемчугове намисто
Та й іде до палацу князького
І гукає: «Купіть лиш намисто!»
А дочка тої баби й почула.
«Ой купіть, – каже, – мамо, намисто!»
Баба челядь тоді посилає,
І питається челядь[14] в старого:
«За намисто що хочете, діду?»
Дід і каже: «За це – одне око».
Насміялася челядь із нього
І пішла, старій бабі сказала:
«Божевільний той дід та і годі:
За намисто він править аж око!»
І згадала тоді стара баба,
Що у неї єсть Лесині очі,
Віддала вона дідові око,
А собі узяла те намисто.
І приносить дідусь теє око,
Віддає його дівчині Лесі.
Притулила вона його міцно –
Приросло ізнов око до місця.
Ось тоді з одним оком вже Леся
Рушника вишивать починає.
Діда знову в палац посилає
Продавать жемчугове намисто.
Дід пішов, знову править він око,
Не хотіла давать стара баба,
Та дочка намоглася на неї:
«Ви мене не жалієте й трохи,
І намиста вам шкода купити!»
Віддала друге око та баба.
От тепер вже два ока у Лесі,
Вишиває рушник вона пишно:
Виногради повз край повилися,
Як живії, тремтять наче листям,
Посередині ж вишито рясно:
Розпростерли орли свої крила,
Мов летіти збираються зараз…
IX
А князенко безщасний шукає
По далеких світах свою жінку,
Та знайти не здолає ще й досі…
Ось намислив нарешті князенко,
Посила свої вірнії слуги:
«Ідіть, – каже, – ви скрізь закликайте
І старого, й малого зусюди,
І панів, а найбільше простацтво,
Становити обіда я буду –
Чи не вздрю я тоді свою жінку…»
Ось пішли тоді вірнії слуги,
Закликають старого й малого,
І панів, а найбільше простацтво
На обід до князенка в палаци.
Як почув теє дід, то і каже:
«Чуєш, дочко, обід у князенка…»
Промовля тоді Леся до нього:
«Ось візьміть рушника цього, діду,
Та й ідіть на обід до князенка…»
Й почепила рушник той на діда,
Що сама вишивала орлами.
Дід пішов на обід у палаци
І сідає до столу з народом;
Сам князенко там скрізь порядкує
І підносить гостям він по чарці.
І як черга дійшла вже до діда,
То побачив рушник той князенко
І пізнав він, чия то робота.
Затремтіло тоді йому серце,
І питається він у старого:
«Цей рушник відкіля в тебе, діду?»
Каже дід: «Єсть у мене дівчина,
То й рушник вона цей вишивала…»
Ухопив же рушник той князенко
І гукнув на свої тоді слуги:
«Запряжіть мені коні скоріше!»
Запрягли йому коні баскії[15],
Вдвох із дідом князенко сідає
І до нього він їде негайно.
Як приїхав, поглянув на Лесю:
«Се ж вона! Се ж вона, моя!» – каже.
А вона розцвіла як троянда,
Як зоря, засіяла очима
І до нього упала на груди…
Ох, багато ще на світі щастя!..
X
Потім що ж? До палацу вернулись
І веселі, й щасливі обоє
І навіки зостались укупі,
А із ними і батько та мати,
І старий ще дідусь той убогий;
Тую ж лютую бабу прогнали,
Щоб і дух не смердів її близько.
Ось і казка уся, та і годі!..
В ній і горе ми бачили, й щастя –
Як хто хоче, хай вірить у горе,
А ми будемо вірити в щастя!
Дума про княгиню-кобзаря (з народного поля)
1
Ой то не білий туман землю скрізь покриває,
А то князь молодий у похід виступає,
З військом рушає
Турчина воювати,
Слави собі вояцької молодецької залучати[16],
До своєї землі ще землі придбати…
Ой то не сива зозуля гірко кувала,
А то молода княгиня,
Вірна дружина,
З князем опрощення приймала[17],
Обнімала,
Од себе не пускала,
Ридаючи руки до нього простягала…
А вже князь з двору виступає,
За ним військо рушає,
Вигрімляє…
І йдуть так не день, не два,
І тільки навкруги їх трава степова,
Де не глянь, розлягається,
Аж військо в траві тій ховається.
Отож, не день і не два минає,
Князь у землю турецьку вступає
І звелів землю турецьку воювати,
Турецьке військо у пень рубати…
Та не стало щастя князеві слугувати,
Почали його вороги побивати,
Військо турок до ноги, порубав,
А которі недобитки по степу розпорошив-розігнав,
Князя хороброго у бран, у неволю узяв…
2
Ой тяжко князеві у неволі пробувати,
Заліза тягати.
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло молодецькеє коло жовтої кості пошмугляло[18],
А ще ж то уночі у темній темниці із іншими невольниками він пробував,
А удень турчин до темниці приходжає,
Двері одмикає
І бідного невольника на тяжку роботу виводжає.
А сам турчин коло невольників походжає,
На їх поглядає,
На слуги свої, на турки-яничари[19], зо зла гукає:
«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
Із ряду до ряду заходжайте,
По три пучки тернини й червоної таволги[20] набирайте,
Та недбалого невольника по тричі в однім місці затинайте[21]!»
То ті слуги, турки-яничари, добре дбають,
По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирають,
По тричі в однім місці бідного невольника затинають,
Тіло біле коло жовтої кості обривають,
Кров християнську неповинно проливають…
Отак то у тяжкій неволі князь пробував,
Три роки горе та біду приймає,
А четвертого року випадком випало
До любої дружини звістку подати,
Словом переказати:
«Нехай, – каже, – моя люба дружина добре дбає,
Статки-маєтки збуває,
Скарби збирає,
Мене, князя, з тяжкої неволі викупає!»
3
То княгиня скоро тую звістку до рук дістала,
Гірко заридала,
Думала-гадала,
Що: «Як мені своє миле подружжя з неволі визволяти,
Що на той викуп ніяких статків-маєтків, великих скарбів не буде ставати,
Бо ні за які скарби не буде його цар турецький випускати».
І ну княгиня знову думати-гадати,
Як своє подружжя з неволі визволяти:
«Хоча й би я й статки-маєтки збувала,
Скарби великі збирала,
То не можна мені самій до царя турецького доступати,
Бо буде мене цар турецький собі за жінку брати,
А певних людей та небоязких нема кого послати».
Думає-гадає,
3 себе препишную князькую одіж скидає,
Коси свої, довгі до п’ят, ножицями відтинає,
Бере тоді на себе одіж просту чоловічую,
Бере кобзу[22] тридцятиструнную
Та крадькома,
Тишкома,
Нічого нікому не оповіщає,
У турецьку землю, у далеку дорогу страшну виходжає.
4
Ой далека то дорога: не день, не два її треба проходжати,
Багато горя та муки зазнати!
Ой усього зазнала княгиня бідолашна,
Ніжки свої білії збила-натрудила,
Ручки свої ніжнії тернами сколола,
Личенько своє молоденькеє голодом стомила,
Оченята свої карії слізьми стуманила,
А таки дійшла вона до землі турецької,
До віри бусурменської[23],
І до царя турецького приходжає,
Мов би то молодий кобзар на кобзу грає.
Побачили слуги, турки-яничари, кобзаря молодого,
Ведуть його у палац до царя турецького,
Щоб він цареві заграв,
Заспівав,
Душу йому звеселив.
То молодий кобзар-княгиня до палацу вступає,
Царя турецького забачає,
Струни торкає,
Грає-співає,
Піснею жалібною серце у царя виймає.
Цар турецький жорстоке серце мав,
А з тії пісні сльозами дрібними заплакав,
І довго молодий кобзар-княгиня цареві грав –
І день, і два, і три…
І каже цар турецький
Бусурменський:
«Будеш ти у мене, кобзарю молодий, повік пробувати,
Буду тебе за рідного брата мати,
Незліченними скарбами наділяти».
І каже кобзар молодий – княгиня:
«Не можу я, царю, коло тебе пробувати,
Єсть у мене батько й мати,
Будуть вони, старенькії, по мені вельми тужити– сумувати».
І говорить цар турецький
Бусурманський:
«Коли ж не хочеш у мене пробувати,
То даю тобі волю – чого твоє серце бажає у мене прохати».
Тоді молодий кобзар-княгиня промовляє:
«Змалку я, царю, по світу блукаю,
Сумно мені самому без товариша бувати,
Дозволь мені, царю, в тебе якого невольника взяти,
Буде мені хоч товариш у дорозі розмовляти»,
І звелів цар турецький темну темницю відмикати,
Кобзареві молодому якого схоче невольника дати.
То молодий кобзар-княгиня до темної темниці вступає,
Усіх невольників оглядає,
Подружжя своє, князя любого, вибирає,
З темниці виводжає
І з ним укупі з землі турецької рушає.
5
Пішли вони вкупі широкими степами,
Байраками[24] та ярами,
І не міг князь своєї дружини вірної впізнати,
А вона не схотіла йому про себе і навзнаки дати.
І йшли вони так довго широкими степами,
Байраками та ярами,
А як почали до своєї землі доходжати,
Почав князь до молодого кобзаря, до княгині промовляти:
«Пусти мене, чоловіче добрий, на волю!
Не просту дав мені бог на світі долю,
У цій землі я князем князюю,
Який хочеш, викуп за себе обітую[25]».
Говорить молодий кобзар-княгиня:
«Нічого я з тебе, князю, не бажаю,
Іди, хай тобі бог помагає!»
То князь радий, молодому кобзареві як і здякуваться не знає,
До себе в гостину закликає.
А молодий кобзар-княгиня відмовляє:
«Не можу я, князю, зараз до тебе прибувати,
Єсть у мене батько й мати,
Будуть вони, старенькі, по мені вельми тужити-сумувати.
А як дасть мені бог до батька та до матері завітати,
Тоді буду до тебе в гостину прибувати».
І тоді вони опрощення брали,
Кожен своїм шляхом повертали.
6
То молода княгиня навпростець небитими[26] стежками пробігала,
Швидше од князя до господи прибувала,
Препишную одіж князьку до себе брала,
Чоловіка дожидала.
Час-година минає,
Ото уже й князь до господи прибуває.
Усі його стрівають,
Вітають.
Княгиня його вітає,
Приймає,
Про здоров’я питається,
А він зо всіма вітається,
А коло неї й не стане,
На неї оком не спогляне,
До своїх райців[27] промовляє:
«Бачите, як моя жінка добре дбає,
Тепер цілує-вітає,
А як я в тяжкій неволі пробував
Та звістку подав,
Щоб вона статки-маєтки збувала,
Скарби збирала
Та мене з неволі визволяла,
Так тоді де вона бувала?»
І говорять райці князькії:
«Відколи, князю, твоя звістка прибула,
3 того часу княгиня дома не жила,
До сього часу десь пробувала,
Оце тільки до господи завітала».
І розпалився князь гнівом великим,
Одвів княгиню до неї в кімнату,
Звелів на ключ замикати,
А сам до ради уступає,
Промовляє:
«Панове райці!
Судіть мою жінку невірну як треба по правді!
Якби не молодий кобзар мене обрятував,
То й досі б я турецькі кайдани тягав».
7
І ото починає рада суд судити,
І присудили княгиню горлом скарати,
Смерть їй завдати.
І князь на той присуд сам пристав,
З райцями до княгині уступав,
Щоб узяти,
На смерть її віддати.
Підійшов, двері одмикав
Та й скам’янів там, де стояв:
Світлиця порожня, немає княгині у ній,
А стоїть там кобзар молодий…
І говорить молодий кобзар-княгиня:
«Ой який же тепер світ настав,
Що чоловік своєї жінки не пізнав».
І тоді кобзар з себе одіж просту скидав,
Кожен княгиню пізнав.
І тоді князь радістю радіє
І сльозами ридає,
У своєї жінки вірної прощення благає…
І тоді князь великий бенкет зчиняє,
Увесь народ на нього скликає,
З радощів бенкетує-гуляє,
Своє любе подружжя, княгиню, уславляє…
Оповідання та повісті
Екзамен
Сьогодні великий день у Тополівській школі: у цей день має відбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкільної. Тим-то у школі ще з учора все готується. І молодий, що тільки перший рік учителює, вчитель, і сторож Кирило Криворукий працюються з усієї сили. Ще вчора маненька хатка, що волость віддала у своєму будинкові на школу, хатка, завбільшки сорок квадратових аршин[28], почала чепуритися. Усі ями в земляній долівці[29] позасипувано, а потім сторож попримазував їх глиною і кожному школяреві прикро наказував, щоб вони, хлопці, якомога обережніше приторкалися своїми ногами до примазаних місцин:
– А то сяде та й товче чобітьми! Де б оберігатися, легенько ступати, а він товче. А ти за ним маж та рівняй! От уже приїде пан, то він вам дасть!
Тим часом учитель власноручно порався коло пообпадалих шпарун[30] на стінах та на грубі[31] і, закотивши рукава за лікті, щиро примазував рудою й білою глиною, зовсім незважаючи на те, що така праця анітрохи не відповідала його вчительським обов’язкам. Але що ж було робити, коли він ніяк не здолав домогтися, щоб громадський атаман дав йому мазильниць[32]?! Школярські парти, що стільки разів цієї зими заходжувались розсипатися під школярами, та й розсипалися навіть часом, ці парти позбивано тепер гвіздками й клинцями, і вони почали позирати якось навіть спишна; та це не перешкоджало сторожеві Кирилові подавати вчителеві до уваги, що коли вони, школярі, не побережуться, то «ота гемонська[33] задня парта коли б не обернулась, бо там ніяк не приладнаєш однієї ніжки». Та й учительському стільцеві, що якось випадком, мабуть, потрапив до школи, треба було лікаря, і вчитель довго працювався, силкуючись, щоб замість трьох було в його чотири ноги, як то повинно бути в кожного порядного стільця. Ще два стільці взято в батюшки і в волості[34] – про самого батюшку й про «члена».
Сьогодні й школярі поприходили, одягшись, мов по-празниковому: мало не на всіх були новіші свитки[35], а то й чумарки[36], босих не було.
Сторож востаннє витирав три вікна шкільної світлиці. Батюшка та вчитель розмовляли проміж себе і боялись за того або іншого школяра, що міг не здати екзамену.
Школярі й собі з запалом розмовляли.
– Чого ж він приїде, той пан? – допитувався маленький хлопчик, що тільки одну зиму походив до школи, у свого старшого товариша.
– А питатиметься, чи навчилися ми…
– А він який? Страшний?
– Та хіба ж я знаю: я й сам його не бачив. Спитайсь у Олексія Петровича.