Читать онлайн
Публіцистика
Публіцистика
© О. О. Павлюк, переклад українською, 2019
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
Душа людини за соціалізму
Головною перевагою, яку принесе встановлення Соціалізму, буде, без сумніву, те, що він позбавить нас цієї мерзенної необхідності жити заради інших, яка за чинного стану справ лежить важким тягарем на кожному з нас. Мало кому насправді вдається його позбутися.
Протягом цього століття часом траплялося так, що видатний науковець, як-от Дарвін[1], великий поет на кшталт Кітса[2], відмінний критик рівня Ренана[3] чи неперевершений митець, як Флобер[4], спромагався сховатися, вберегтися від галасливих домагань інших, встояти, за словамиПлатона[5], «під прикриттям стіни» й таким чином усвідомити довершеність власного Я – чим не лише незрівнянно збагачував себе, а й увічнював своє досягнення в колективній пам’яті всього світу. Таких, на жаль, одиниці. Більшість людей отруює своє життя хворобливим і надмірним альтруїзмом – ба навіть змушена це робити. Їх повсякчас оточує жахлива бідність, жахлива потворність, жахливий голод. І все це їх неодмінно розчулить до глибини душі. Людські емоції спритніші за людський розум, тож, як я вже зазначав у своїй статті про завдання критики, нам набагато легше приміряти на себе чуже страждання, аніж чужі думки. Відповідно, маючи благородні, хай і хибні наміри, люди з усією серйозністю та чуттєвістю беруться за виправлення зла, яке трапляється на їхні очі. Та ці виправлення не лікують хворобу, а лише продовжують її. Ба більше: вони і є частина цієї хвороби.
Приміром, у намаганнях вирішити проблему бідності благодійники не дають убогим померти, а найпередовіші з них убогих звеселяють.
Та це не вирішує, а всього лише поглиблює проблему. Правильна мета – намагатися перелаштувати суспільство так, щоб у ньому не знайшлося місця бідності. Альтруїстичні поривання ж насправді відвертали досягнення цієї мети. Так само, як свого часу найбільш небезпечними були ті рабовласники, які добре ставилися до своїх рабів і таким чином не дозволяли усвідомити жах цієї системи тим, кого вона пригноблювала, а тим, хто її створив – його зрозуміти, так і в сучасній Англії найбільше шкоди заподіюють ті, хто прагне робити якнайбільше добра. Але в нас нарешті з’явилися ті, хто ґрунтовно напосів на цю проблему й має достатній життєвий досвід – це вчені мужі з Іст-Енду[6], які взялися благати людей приборкати свої альтруїстичні поривання до благодійності, милосердя й тому подібного. Вони спираються на твердження, що від такої благодійності розбещується душа й занепадає дух. І вони як ніхто мають рацію. Благодійність породжує силу-силенну гріхів.
Ще варто додати ось що. Віддавати приватну власність для боротьби зі страшним злом, яке породжує існування приватної власності, – це аморально. Це не лише аморально, а й несправедливо.
За Соціалізму все це, звісно, зміниться. Не буде людей у смердючому лахмітті, які живуть у смердючих халупах, чиї діти, постійно хворі й голодні, змушені зростати серед гидоти й бруду. Суспільство не буде, як зараз, залежати від примх погоди. Настання морозів не позбавить роботи тисячі чоловіків, які вештатимуться вулицями, не маючи й копійчини в кишені, жалібно проситимуть милостині у своїх сусідів чи ж купчитимуться коло дверей жахливих нічліжок, борючись між собою за шматок хліба й неприбране ліжко на одну ніч. Кожен член суспільства відчує на собі його загальне процвітання й піднесення, а настання морозів не завдасть нікому й найменшої шкоди.
З іншого ж боку, Соціалізм матиме цінність сам по собі, бо призведе до Індивідуалізму.
Соціалізм, комунізм – називайте його як хочете – шляхом перетворення приватної власності в суспільне благо й заміни конкуренції кооперацією поверне суспільство до належного стану цілковито здорового організму й забезпечить гарантований матеріальний добробут кожному члену людської спільноти. Він, по суті, закладе належну основу й належні умови існування самого Життя. Але для того, аби Життя досягло найвищого рівня своєї довершеності, потрібно дещо більше. Потрібен Індивідуалізм. Якщо Соціалізм має авторитарну природу; якщо хоча б якийсь уряд наділений не лише політичною, а й економічною владою; якщо, коротше кажучи, нам належить жити під Промисловою Тиранією – на людей чекає майбутнє гіршого ґатунку, ніж сьогодення. Нині ж, як наслідок існування приватної власності, багатьом людям вдається досягти лише обмеженого рівня Індивідуалізму. Такі люди або не мають потреби заробляти собі на життя, або мають змогу обрати заняття по душі, яке приносить їм задоволення. Це поети, філософи, науковці, митці – одним словом, справжні люди, які віднайшли себе в цьому житті і в яких частково віднаходить себе саме Людство. З іншого ж боку, багатьом людям без приватної власності, доведеним до крайньої бідності, доводиться виконувати найбільш каторжну роботу, до якої не лежить їхня душа і до якої їх штовхає беззаперечне, безглузде, бездуховне Тиранство нужди. Це бідняки, які не знають увічливості, красномовства, благ цивілізації, культури, мирських благ чи радості життя. Чи не весь матеріальний добробут Людства породжується колективною працею цих людей. Та сенс має лише цей матеріальний результат, а до особистості бідняка немає діла нікому. Він лише крихітна частинка сили, яка цілковито нехтує ним і ламає його, понад те – хоче його зламати, бо в такому разі він більш слухняний.
Звісно, можна зауважити, що Індивідуалізм, який виник в умовах приватної власності, не завжди – чи навіть переважно – виявляється у своїй найкращій та досконалій формі, а бідні люди, хай їх оминули блага культури й природна чарівність, не позбавлені інших чеснот. Володіння приватною власністю досить часто призводить до занепаду моралі, що, безумовно, є однією з причин, чому Соціалізм прагне позбутися цього явища. По суті, власність лише ускладнює життя. Кілька років тому країною пройшлася чутка про те, що власність покладає якісь обов’язки. Ця чутка була такою поширеною і так в’їлася в суспільство, що, зрештою, про неї почала говорити й Церква. І ця чутка є абсолютною істиною. Власність покладає не просто якісь обов’язки – цих обов’язків так багато, що володіння нею в будь-якій мірі перетворюється на одноманітне заняття. Якби власність приносила лише задоволення, то було б півбіди; але через покладені нею обов’язки вона стає просто нестерпною. Можна безумовно визнати чесноти бідних людей – але якими ж жалюгідними є ці чесноти. Нам часто кажуть, що бідні вдячні благодійникам. Безумовно, хтось із них справді вдячний, та найзлиденніші з них ніколи й доброго слова не скажуть – невдячні, незадоволені, неслухняні й непокірні. Але не безпідставно. Благодійність для них є до болю безглуздим способом пом’якшувати нерівність, а чи й подачкою із жалості, яку неминуче супроводжує нахабна спроба особливо стурбованих громадян втрутитися в їхнє особисте життя. З якого дива біднякам дякувати за крихти, що перепадають їм із панського столу? Вони також мають сидіти за цим столом – і вони починають це усвідомлювати. Щодо незадоволення, то людина, яка б не була незадоволена таким оточенням і таким ницим життям, – це дійсно корисний ідіот. Для будь-кого, хто вчив історію, непослух видається вродженою людською чеснотою. Саме завдяки непослуху – точніше, непослуху й бунту – відбувався поступ людства. Інколи бідних вихваляють за ощадливість. Але радити бідним бути ощадливими не лише абсурдно, а й образливо. Це наче радити голодній людині менше їсти. Адже для працівника в місті чи селі ощадливість є аморальним заняттям. Не мусить же людина прикидатися, що її влаштовує життя недогодованої худоби! Таке життя її не вдовольнятиме й штовхатиме до крадіжок чи утриманського існування, яке багато хто вважає не кращим за крадіжку. Може, просити милостиню безпечніше, ніж красти, але красти пристойніше, ніж жебракувати. Ні, невдячний, неощадливий, незадоволений і непокірний бідняк – це не вигадка, а цілком собі реальний персонаж. У його протесті немає нічого незбагненного. Чеснотливі жебраки можуть заслуговувати на співчуття, але аж ніяк не на схвалення. Вони побраталися з ворогом і продали свою честь і гідність за миску цвілої юшки. Понад те, вони ще й навдивовижу дурні. Я ще можу зрозуміти, чому хтось підтримує закони, які захищають приватну власність та заохочують її накопичення – за умови, що цей хтось здатен у цих умовах вести насичене інтелектуальне життя. Але в мене в голові не вкладається, як хтось, чиє життя такі закони ганять і потворять, просто мовчки погоджується з їхнім існуванням.
Утім пояснення знайти неважко, і воно досить просте. Злиденність та бідність так можуть занапастити дух і скути людську природу, що жоден клас не буде справді свідомим своїх страждань. Про ці страждання їм мають розповісти інші, до яких немає жодної довіри. Слова найвеличніших експлуататорів праці проти таких агітаторів є, безсумнівно, істинними. Агітатори – це ті, хто пхає свого носа куди не слід, влізає в цілком безтурботне життя суспільного класу й сіє серед нього зерна невдоволення. Та це ще й причина безумовної необхідності таких агітаторів. Адже без них в нашій недосконалій державі не було б цивілізаційного поступу. Рабство в Америці було подолане не через повстання рабів і навіть не через висловлене ними бажання бути вільними. Подолання рабства було виключною заслугою грубих порушень закону агітаторами в Бостоні й інших американських містах, які не були ані рабами, ані рабовласниками, ані взагалі зацікавленими в подоланні рабства. Безперечно, іскру боротьби першими запалили аболіціоністи[7], вони є її зачинателями. Тож дивним виглядає той факт, що від самих рабів аболіціоністи не дочекалися ані найменшої підтримки; а коли по завершенні війни раби стали вільними – причому настільки вільними, що для них воля стала єдиним харчем – багато хто зі смутком згадував свої невільницькі дні. Серед подій Великої Французької революції мислителі з найбільшим трагізмом сприймають не вбивство Марії-Антуанетти[8] за те, що вона була королевою, а добровільну самопожертву знедоленого селянина-вандейця в ім’я потвори федералізму.